Страница 42 из 63
Що ж до Сибілли, вона скоро отримає свій диплом. Відклавши навчання на рік через народження сина, цього навчального року вона закінчить свій восьмий і останній семестр. Сибілла пояснила, що, подавшись на програму підтримки молодих самотніх матерів, вона отримала стипендію для навчання на магістратурі в Нью-Йорку. Еш не говорить про це, але така перспектива його пригнічує, я це добре знаю. Адже Східне узбережжя — це вам не сусідні двері...
— Про штани я пожартував. Можеш не перехилятися через стільницю, щоб перевірити.
Шаріюся, заскочена зненацька.
— Я й не перехилялася!
— Авжеж, — зітхає він, підморгує мені й звільняє стійку.
Ми покидаємо «Сільську смакоту» десь за пів години до півночі. Щойно вийшовши, Еш запалює сигарету.
— Провести тебе?
Мій гуртожиток йому не по дорозі, але він інколи йде в обхід. Спершу я потай була йому за це вдячна, бо почувалася більш захищено поруч із ним. А потім почала цінувати ці нічні прогулянки за те, чим вони були: митями співзвучності — часом мовчазної — та безтурботного спокою.
— У тебе ще зустріч із дівчиною?
— Ні.
— Чому? Не розважаєшся в День Валентина?
— Звісно. Навіть дівчата на одну ніч цього дня кругом бачать купідонів. А ти?
— Мабуть, подивлюсь якийсь сльозливий ромком.
— Боже, Скай, ти повна кліше.
— Хто б казав, містер «я-щоночі-трахаю-нову-дів-чину»!
Він всміхається мені з дуже хитрим блиском в очах:
— Не сьогодні.
— То пішли дивитися ромком зі мною. Може, змінишся, а він хоч раз зможе відпочити... — кажу, вказуючи пальцем йому між ніг.
Він регоче й обіймає мене за плечі:
— У мене є краща ідея.
Ми повертаємося до кампусу, проходячи між вапняковими вежками Сампл-Ґейтс, і прямуємо до Дан-нової пущі — лісистого парку, що межує з науковими корпусами. Цікаво, що він задумав? Зазвичай я уникаю цих маленьких віддалених алей. За поворотом стежки ми натрапляємо на старовинну будівлю, увінчану потрісканою металевою банею...
— Це обсерваторія?
— Найсправжнісінька!
— Я навіть не знала, що тут таке є!
— Астрономічний клуб організовує вечори відкритих дверей. Сьогодні один із них. Тобі цікаво?
Я дивлюся ліворуч і праворуч. Алеї порожні.
— Ось воно що! Жодних свідків на горизонті в день, коли Еш Волкер запросив мене на побачення!
Намагаюся наголосити на останніх словах, щоб посердити його. Він вигинає брову, граючись зі своїм пірсингом:
— Я радше розглядаю це як винагороду.
— Винагороду?
— Два місяці тому я сказав тобі, що ти мусиш відновити довіру до себе. І ти, сама того не усвідомлюючи, стала інакшою: сильнішою, впевненішою в собі Скай. І я сказав собі, що ти готова побачити зорі серед ночі.
Ошелешено дивлюся на нього. Він, закинувши голову, милується зорями. Хапаю його за руку.
— Ходімо! Я хочу цю винагороду!
Похмура занехаяна зала, бетонні стіни. Єдиний декор — кілька фотографій галактик, старі фото та вирізки з преси. Ми підіймаємося невеликими гвинтовими сходами з кованого заліза, і я відчуваю, що з кожним кроком повертаюся в минуле.
Нагорі повітря холодне. Тільки обігрівач розповсюджує трохи тепла. Металевий люк у куполі відчинений навстіж, а телескоп спрямований на зірки. Тепер,
коли я думаю про це, розумію, що ніколи не мала можливості спостерігати за небом у телескоп. Я навіть не знаходжу часу, щоби просто помилуватися зірками неозброєним оком.
Нас зустріла команда ну дуже привітних ботанів і швидко пояснила, як треба дивитися. Еш, татуйований бунтівник, буквально упивається їхніми словами, і я всміхаюся. Він кидає короткий погляд у космічний простір та з традиційно викличним виглядом поступається мені місцем. Мене вражає чіткість зображення, а також зворушує ідея спостереження за зірками, що за сотні мільйонів кілометрів від нас. Раптом почуваюся крихітною зі своїми крихітними проблемами.
— Ось ця зірка просто неймовірна, — кажу я.
— Направду, — коментує консультант, — цього вечора ми навели телескоп на планету Венеру, богиню романтики й кохання.
Я повертаюся до Еша з квадратними очима. Затуляю рукою рот і намагаюся відновити самовладання.
—Дякую, це було чудово, — кажу команді, підштовхуючи Еша до виходу й сподіваючись не розреготатися на очах у цих милих диваків.
Лише коли ми опиняємося в парку, я вибухаю реготом.
— Ти знав? — весело питаю я.
— Звісно, що ні! — захищається він.
Підступаю до нього й кілька разів грайливо вдаряю по пресу, щоби трохи розслабити.
— Еше, ти щойно подарував мені найромантичніше побачення в моєму житті.
— Та кажу ж тобі, я не знав. І це не було побачення.
— Не переймайся, твій маленький секрет буде надійно збережений. Я нікому не скажу, який сентиментальний безумець ховається під цими татухами.
Він скоса зиркає на мене. Я знаю, що він збирається зробити, і кидаюся навтьоки. Він за мною. Ми пробігаємо із сотню метрів, перш ніж він наздоганяє мене й штовхає на траву, хапає за зап’ястя й знерухомлює. Волосся, вже довше, ніж тоді, коли ми вперше зустрілися, спадає йому на очі. Він смикає головою, намагаючись відкинути його з обличчя.
— Це не було романтично, окей?
— Окей, — кажу з усмішкою на губах. — Не більше, ніж качатися в траві одне на одному.
Ми завмираємо так на кілька секунд, втупившись одне в одного, не мовлячи й слова. Я бачу, як його погляд на мить зупиняється на моїх губах, і цього достатньо, щоби пробудити потужне відчуття внизу живота.
— Навіть якщо відкинути романтику, ти все одно сьогодні порушив чимало правил.
— Я не порушив жодного з них, бо, як ти любиш нагадувати, ми не граємо.
Але цього разу все інакше. Мурашки біжать моїм тілом, і я несвідомо затримую подих.
Він підводиться, і мені здається, ніби з мене щось висмикнули. Я бачу, що він намагається непомітно притиснути рукою пах. Цей жест бентежить мене більше, ніж я готова в це повірити.
Він простягає мені руку, щоб допомогти підвестися, але вкладає в цей жест більше сили, ніж потрібно. І, смикнута вперед, я опиняюся в його обіймах. Його ніс торкається мого волосся. Повільно підводжу обличчя й бачу його лице за кілька сантиметрів від мого. Хочу подякувати, але не здатна вимовити ні слова. Мої долоні обхоплюють його потилицю, волосся ковзає між пальців.
— Скай, — буркоче він із запитанням в очах.
Заплющую очі й наближаю свої губи до його, відчуваючи легкий запах тютюну.