Страница 39 из 63
Наголошую на останньому слові. У всіх с слабкі місця, і це — одне з її.
— П’яте правило: ніяких побачень.
Витримую паузу перед тим, як анонсувати останнє правило, і змірюю її поглядом:
— Шосте правило: головне — ніколи не закохуватися.
Останній пункт — ключовий. І очевидно, що, як порушити всі попередні правила, наслідком стане порушення й цього.
Скай приймає це мовчки. Вона вже здогадувалася. — І як це пов’язано з тим, що я записала тебе в друзі? — Якщо до цього дійшло, то тільки тому, що ти явно від мене нічого не хотіла, Скай. Гадаю, це робить тебе не такою вже й поганою гравчинею.
— Ми не дограли жодної партії...
— Авжеж, адже ти порушила четверте правило.
Вона тицяє мене кулаком у плече, ніби хоче сказати: «Не випробовуй моє терпіння!». Тоді ми всідаємося на високих барних табуретах у кухні. Нишком подивляюся на неї: сьогодні її очі виблискують. Мене завжди дивує кольорова гамма її очей. Чи відповідає вона її настрою? Чи просто я хочу бачити якийсь домінантний колір там, де просто їхня суміш? Уперше помічаю ямочки на її щоках. Вони до смішного делікатні, ніби Скай постійно стримується, щоб не розсміятися. А в нижній частині її шиї я бачу невеличку родиму пляму. Раніше не зауважував усіх цих деталей... Ніколи не усвідомлював, аж до цього моменту, наскільки сильне бажання в мені викликає сама її присутність. Але Скай не прийшла запропонувати мені партію. Вона пропонує лише свою дружбу...
— До речі, оскільки я, вочевидь, маю поводитись як друг, то сьогодні вранці на роботі спитав у своєї начальниці, чи не потрібна їй допомога на свята. Виявилося, що вона шукає додаткову офіціантку.
— Ти серйозно?
— Серйозніше не буває.
Скай стрибає мені на шию, і я вдихаю її запах. Рефлекторно стискаю її руками. Наші погляди зустрічаються.
— Але це не надто легка робота, ти в курсі?
— Ох, не думаю, що все аж так страшно. Що там найважче?
Переможна усмішка вимальовується на моїх губах. — Щодня працювати зі мною.
Кому: Зак <zachxharrington47@gmail.com>
Від: Еш <ashxwalker47@gmail.com>
Дата: 15.12.2017,19:23
Тема: Без теми
Заку, я щойно знову розповідав тобі про Скай.
Я не винний: вона має погану звичку захоплю- і
вати мій життєвий простір. Важко вдавати, що її не існує. Буду чесним: я б цього і не хотів. Не розумію до пуття, що зі мною відбувається, але мені подобається думка про те, що вона десь тут, неподалік. Інколи вона мене просто бісить, це правда, але я вже звик до неї. Прикинь, вона записала мене в друзі, уявляєш? Я регочу, щойно про це подумаю. Усвідомити, що між нами нічого не буде, саме тоді, коли почав про це задумуватися... А вона ще й скоро почне працювати разом зі мною в дайнері! Це буде мило — цілий день уявляти її розсунуті ніжки... Але їй потрібна була робота...
Я можу мати в ліжку кого завгодно, але саме цій Скай Пауелл вдається мене фруструвати. Яка іронія, правда? Повторюсь, але впевнений, що вона б тобі сподобалася: інколи вона здається мені схожою на тебе. Одвічні метання між переконаннями й почуттями, і це завжди перебільшено, завжди через край. Забагато довіри — або безкінечні сумніви. Вільна, як вітер, — або з ланцюгами на руках. Готова на все заради інших — чи егоїстка...
Твій приятель
Еш
-СКАЙ-
Пауза
There ain’t nothing in this world for free
I know I can’t slow down.
«Ain’t No Rest For the Wicked», Cage the Elephant
Співбесіда для влаштування на роботу була просто формальністю. Припускаю, Еш заздалегідь за мене вписався. І от за тиждень до канікул я стаю офіціанткою в «Сільській смакоті». Ця робота для мене нова, і перший час я зосереджена на тому, щоб не наробити помилок. Поки мені пощастило не перекинути тацю на клієнта, але Еш і міс Парке постійно смикають: «Прискорюйся, Скай», «Чіткіше повторюй замовлення», «Більше всміхайся». Десять біблійних заповідей порівняно до цього — то ні про що. У мене за спиною двоє шефів, і це, направду, ще та болячка. До всього — мені досі не вдається розкусити міс Парке. Вона доброзичлива начальниця — чи прагматична бузувірка? Хай там як, вони з Ешем складають дивний дует.
Сьогодні вже п’ять днів, як я працюю за скороченим графіком, чергуючи зміни з кінотеатром та університетом. Я виходжу на роботу вечорами, і поки Еш готує кухню до обслуговування, ми встигаємо поспілкуватися перед початком метушні.
— Один тиждень — а я відчуваю, що постаріла на десять років!
— Не перебільшуй.
— Це не жарт. Відколи я вдягнула фартушок офіціантки, ти став справжнім диктатором.
— «Дідівщина», знаєш таке слово? Це щоб підготувати тебе до вікенду. От тоді буде дуже інтенсивно.
Тицяю в нього пальцем.
— Яка великодушність! Ану швиденько прибрав цю посмішку з обличчя, бо ще вирішу, що тобі це подобається!
— Підколювати тебе — моя пристрасть, — відповідає він, підморгуючи.
Відколи я сказала, що ми залишимося друзями, Еш поводиться досить двозначно. Він не може приборкати свої спокусницькі інстинкти, а оскільки між нами все зрозуміло, він так розважається. І треба сказати, що я це йому дозволяю. Такий Еш мені подобається більше.
Ого, щойно я про це подумала, як риси його обличчя ніби скам’яніли. Чи він вирішив мене обдурити? Його погляд спрямований назовні. Терленькнув дзвіночок на дверях.
— Перші клієнти... Ой, не роби таке лице! Поговоримо про це після роботи.
— Скай, зачекай...
Він намагається мене затримати, не дати озирнутись, але запізно. Рука з блокнотиком для замовлень безсило повисає вздовж тіла. Звуки навколо зникають, і мерзенний свист усвердлюється в барабанні перетинки. До закладу щойно ввійшов Джош із трьома членами футбольної команди. Він дивиться на мене зарозуміло, на його вустах широка усмішка, ніби він радий знову мене бачити. Я налякана, і Джош це знає. Ніби нічого не сталося, вони сідають за стіл — наче королі, наче власники цього дайнеру. Розмовляють голосніше, ніж будь-хто, і поводяться гірше, ніж будь-хто.
— Не рухайся, я ними займуся.
Стримую його:
— Чекай, ні. Тобі не можна розгойдувати човен. Я... я піду. Не хочу, щоби він виграв.
—Але ж тобі страшно, так? Це все, що він побачить. Тут надходить міс Парке, яка вирішує за нас.
— Скай, прокидайтеся. Клієнти хочуть повечеряти. Чи не будете ви така люб’язна подбати про них? І швиденько!
— Уже йду, міс Парке, — відповідаю тремтячим голосом.
Коли вже рушаю до столика, немов приречена, вона затримує мене, взявши за руку.
— Чекайте хвилинку, ви труситесь, як листочок на вітрі... Нездужаєте?
— Ні. Ні, міс Парке, усе добре, запевняю вас.