Страница 30 из 63
Ми обоє вже помалу втрачаємо голову, аж тут двері рвучко відчиняються. Звуки вечірки повертають нас до тями, і я чую голос, який не можу не впізнати:
— О ні, Скай, ні, це не ванна кімната!
Підводжу голову. Скай... Її силует проти світла у проймі дверей. Вона ошелешено дивиться на мене. Чорт! Що вона тут робить? Білявка піді мною наказує їй забиратися, але я не маю на це сил. Чому вона не кричить? Не свариться на мене? Чорт, вона така відсторонена. Нескінченне падіння, і немає за що вхопитися.
—Думаю... думаю, мене зараз знудить, — ледь вимовляє Скай.
Це вона про що? Про мене? Про її нещастя? Про те, що вона напилася?
Тут вривається Вероніка, забирає свою подругу, перепрошує і зачиняє за ними двері. Але я вже встаю й одягаюся.
— Якого біса ти робиш? Ти куди?
— Туди, де мушу бути.
— Що ти мелеш?! Зачекай, ти ж не збираєшся залишити мене отак?!
Щойно я вийшов за двері, як знизу лунає крик. Прямую до вбиральні.
— Вероніко, спускайся, це Паркер, у нас проблема.
— Я зараз зі Скай. Ти не можеш сам розібратися?
Підходжу до неї. Чую з ванної кімнати, як Скай намагається заспокоїти приятельку:
— Іди, Вероніко. Думаю, що впораюся сама...
— Добре, красуне. Але я повернуся, щойно зможу, добре? Дихай глибше.
Вероніка ляскає намоченим рушничком по моїх грудях, навіть не зауваживши, хто саме наближається.
— Потримай це.
Вона спускається на перший поверх. Я заходжу у ванну й тихо зачиняю за собою двері. Скай сидить на унітазі, обпершись головою об кахляну стіну. Підходжу й прикладаю полотенце до її чола. Вона ще не знає, що це я, але коли розплющує очі, то бурмоче:
— Не стій тут. Я можу різко зіпсувати твою шкірянку.
Намагаюся прочитати вираз її очей, але бачу тільки порожнечу, бездонну порожнечу. Знаю, наскільки неприємним може бути яскраве світло, коли забагато випив. Випростуюсь, клацаю вимикачем, залишивши тільки розсіяне світло над дзеркалом.
Раптом Скай зривається з місця й розвертається до унітазу, щоби проблюватися. Та недостатньо швидко: вона заляпала свій джемпер, але так сильно вчепилася в унітаз, що й сама, здається, цього не усвідомлює. Прибираю їй волосся від обличчя. Помалу спазми слабнуть. Вона підводиться, її трусить.
— Принаймні цього разу мій подих не заохотить тебе запхати язик мені до рота.
Простягаю їй вологу серветку, якою вона проводить по обличчю, потім склянку води, звідки вона відпиває тільки два ковтки.
— Що ти тут робиш, Еше?
— Не знайшов кращого місця.
Скай не відповідає, але я знаю, що вона думає над тим, що я сказав, а також як я це сказав. Ця дівчина аналізує все й завжди.
— Ти про вечірку чи про вбиральню?
— Про обидва варіанти.
— Дідько... Та мені начхати.
Вона виходить із ванної кімнати й дістається спальні, де застала мене. Слава богу, білявка вже пішла. Скай вмикає маленького нічника з блакитнуватим світлом, і я мовчки сідаю на ліжко, зачинивши перед тим двері. Вона риється в шафі, шукаючи якийсь одяг. Не дивлячись на мене, стягує заляпаний блювотинням джемпер, і я, довбень, навіть не відвертаюся. Чорт... уся її спина розкреслена фіолетовими смугами. Мовчки підводжусь і підходжу до неї.
— Скай... Твоя спина...
Вона вдягає футболку, завелику для неї, і повертається до мене лицем. Її погляд змінився за мить.
— Бути — це дуже боляче, Еше. Ти знав?
Що вона має на увазі? Що чинила опір батькам? Але ці смуги... До чого призвело її повернення додому? І що мене особливо цікавить... чи я якось до цього дотичний? Усередині здіймається глухий гнів. Що тут у біса відбувається?! Чому вона така побита? Хто посмів підняти на неї руку?
Раптом двері відчиняються, і я рефлекторно прикриваю дівчину собою. Не хочу, щоби хтось бачив її такою вразливою.
— Зайнято, — кажу сухо.
— О, так? На скільки часу, хлопче?
— На всю ніч.
— Ого! Гаряче тут у вас! Дай п’ять! — Він регоче і змахує розчепіреною долонею.
—Сподіваюся, твої зуби застраховані? Вали звідси!
Дурнувата усмішка зникає, він бурмоче вибачення й зачиняє двері. Замикаю їх ізсередини.
— Хто це зробив? — питаю, повернувшись до Скай.
Вона дивиться на мене з дивною усмішкою, та ніби не бачить. Сідає на ліжко. Я стою поруч, напружений, як тятива лука.
— Сибілла правду казала: ти любиш вдавати лицаря. Але краще б спробував урятувати себе самого, перш ніж рятувати інших...
Чорт, навіщо вона мені це каже?
— Хто, Скай? Скажи мені.
— І що ти зробиш, га? Не думаю, що колись іще його побачу. Та й біда вже сталася.
Я знаю, що наполягати ні до чого й що вона не помиляється. Між тим Скай, хитаючись, прямує до дверей.
— Куди ти?
— Це ж вечірка, хіба ні? Я не планую залишатися тут із тобою. Ще не вистачало, щоби хтось розповів Джошу, як я закрилася в спальні із серійним трахальником кампусу.
Вона сказала це ніби жартома, але щось штиркну-ло мені серце. Вона йде, а я проводжаю її поглядом. Я прийшов сюди, щоб зайняти голову іншим — забути про від’їзд Сибілли. Певною мірою це вдалося, але я не планував ставати нянькою для Скай. Невдовзі я не витримую й теж виходжу з кімнати, спускаюся на перший поверх. Вона там, знову танцює зі склянкою в руці. Здається, ніби вже виборсалася зі свого пригніченого стану. Я знаю, як це — хотіти опуститися на дно. І був би лицеміром, якби взявся докоряти їй. Принаймні я можу переконатися, що ніякий засранець не спробує нею скористатися.
Але кого я обманюю? Вероніка за нею пильнує. Нічого поганого сьогодні вже не трапиться. І я втомився від усього цього цирку.
Виходжу на ґанок покурити й отримую повідомлення від Сибілли. У вкладенні — малюнок, який нашкрябав мені Еліас. Ось хто вміє згладжувати кути. Але хіба нормально використовувати для цього дитину?
Щойно я зібрався зробити нову затяжку, як два пальці стискають цигарку і виймають її з мого рота. Підводжу голову. Навпроти пара великих сіро-блакитних очей — похмуре небо для пораненої дівчини.
— Ти вже куриш?
Вона затягується й починає нестримно кашляти. Я тихо хмикаю.
— Очевидно, ще ні.
— Насправді це так огидно.
Скай сідає на підлогу спиною до стіни, і я опускаюся поруч. Вона повертає мені сигарету, раптом ставши серйозною.
— Вибач за сьогодні. Я не хотіла бути злою.
— Ти не була злою. Просто сказала правду.
— Але я не хотіла... Я знаю, що ти не такий. Але Джош би не зрозумів.
— А, так, старий добрий Джош...
Затягуюся димом сигарети, смакуючи відчуття опіку в горлі.
— Скільки в тебе татух?