Страница 28 из 63
Міґель, мій колега-пуерторіканець, який ледве протискається за прилавок... Ми регочемо, як двійко дурників. Міс Парке, яка зіткнулась із самотністю ще десятки років тому, і я, який не має сил подолати звістку про від’їзд Сибілли. Можливо, коли вони нарешті будуть там, я матиму всі причини, щоби стати ближчим до Зака. Але чи витримуватиме він мене цілодобово, як колись? Завдяки малому й Сибіллі мені вдалося переконати себе, що я не один, але хіба це могло бути так без мого найкращого друга?
-СКАЙ-
Зламані уми
3
I faced destruction and you just killed me and walked away
I gave my heart to the cruel Now it will not beat again.
«I Hope You Suffer», AFI
Гарчу в подушку, щоб випустити все це напруження. Відчуваю стільки ж задоволення від того, що звільнилася від накопиченого, скільки й болю через те, що не змогла нікого переконати. Я в біді, і ніхто не прийде мене рятувати.
Сідаю на ліжку. Хтось стукає у двері.
— Скай? Я можу зайти?
Адріан. Упізнаю його високий голос. Якщо він хотів продемонструвати мені підтримку, мав би зробити це там, унизу, перед своїм батьком. Або ще краще: коли ми дізналися, що я вагітна.
— Іди геть.
Він усе одно відчиняє двері й тихенько заходить. Прозвучало не надто твердо? Може, треба було наслідувати голос його батька, щоб послухався. Він тихенько сідає біля мене на ліжко.
— Ти влаштувала страшну бурю там. унизу. Знаєш, це не всім сподобалося.
— Мені байдуже. Я це зробила не для того, щоб сподобатися.
Тиша. Він шукає мого погляду, але я відвертаюся.
Мене дратує його присутність. Між нами більше нічого немає — він мені майже бридкий. Без сумніву, тому що дедалі більше стає схожим на свого батька...
— Чому ти не відповіла на мої повідомлення?
Він переходить у наступ. Вдаваний спокій був просто приманкою. Я дивлюся на нього. Мої очі червоні від сліз.
— То це все, що тебе цікавить? Твої кляті повідомлення? — Він не здригається. — Забирайся, Адріане! Геть із моєї кімнати! Ти не мав права писати мені таке.
Намагаюся зіштовхнути його з ліжка, але він опирається, не рухається ні на сантиметр.
— Я чекаю на відповідь, Скай. Тоді піду.
— Забирайся геть. З мене досить вашого шантажу, ваших умов, ваших гівняних торгів, вигідних тільки вам. До біса тебе і твого батька!
Підводжуся й стаю біля вікна. Мій погляд губиться десь удалині. Я хотіла би бути де завгодно, аби не тут. Хотіла би бути ким завгодно, аби не Скай Пауелл.
— У тебе хтось є? Річ у цім?
Він справді щойно таке в мене спитав? Озираюся, заскочена зненацька. Він починає лякати мене, наче маніяк.
— Чекай. Тільки не кажи мені, що ти не рухався далі.
— Ні, Скай, я не рухався далі.
Якусь мить я вагаюся. Чому?
— Що ж, а варто було. Не лишилося нічого, що варто було би рятувати, Адріане. «Ми» закінчилося того дня, коли ти обрав свого батька. Ось чому я не відповідала на твої повідомлення.
— Але що б ти робила з дитиною? Як ти собі це уявляла? Що ми змогли б учитися? Що виховували б її разом? Я збирався до Колумбійського, ти — у Блумінгтон. Вона провела би дитинство без нас!
— Я була готова чимось пожертвувати заради неї! Ти це розумієш?
— Але врешті пожертвувала нею.
Він промовив ці слова з очевидним бажанням завдати мені болю. Із невблаганною холодністю. Якоїсь миті я майже почула голос пана Кларкса. Адріан — також виплід своєї родини. Але його, здається, все влаштовує. Ця атака вибила мене з рівноваги. Наставивши на нього вказівний палець, даю вихід своєму гніву:
— Ти поклав на мене відповідальність за цю вагітність. Я нічого в тебе не просила, але ти навіть на мить не спробував мене підтримати!
— Це було б абсолютно марно.
— Не в моїх очах! Як на мене, ти просто був боягузом, від початку до кінця. Звісно, було легше їсти з татусевих рук.
На відміну від батька, Адріану поки що важко приховувати емоції. Я бачу, як його погляд змінюється, темнішає. Він хапає мене за зап’ястя і сильно стискає пальці.
— Легше? Думаєш, ти єдина, хто постраждав, Скай? Ти хоч уявляєш, через що я пройшов?
— Чесно кажучи, не здалося, що тебе це якось зачепило. Ти просто опустив очі й кивав, як собака, на все, що казав твій татусь! Слухатись — ось що ти вмієш найкраще! Зрештою, це все, що ти вмієш.
Цього разу його обличчя перекосилося. Він посилює хватку на моєму зап’ястку. І раптом б’є мене тильною стороною другої долоні по обличчю. Я давлюся видихом і падаю на ліжко.
— То я тільки й умію, що підкорятися? Що ж, тоді не стримуватимуся. Знаєш, що сказав мені батько перед тим, як я сюди піднявся? «Піди владнай цю проблему, Адріане. Покажи їй, що ми не боїмося скандалу!»
Підношу руку до щоки. Я й подумати не могла, що він здатен мене вдарити. Але найбільше мене шокувало навіть не це, а його голос, позбавлений емоцій:
— Я намагався вести розмову, правда ж? Але вочевидь ти нічого не хочеш чути. Тож якщо той спосіб не працює...
Він розстібає ремінь, той клацає. Я кидаюся до дверей. Надто пізно! Він хапає мене за руку й тягне до ліжка, мов якусь ляльку. Мене охоплює жах.
— У нас проблеми вирішуються ось так, Скай, —. у підвалі, ударами ременя. Якби в мене був вибір, я б обрав, щоб мені вичистили матку, як ти мило висло* вилася.
— Адріане? Що ти робиш?!
— Корюся своєму батьку...
Він наближається, в його очах — безумний вогонь. Я притискаюся до стіни. Кричу, гарчу, щоб мої батьки почули.
— Вони пішли випити кави в саду — батькова ідея. Ніхто не тобі не допоможе.
— Я забороняю тобі мене торкатися, чуєш?!
Б’ю його ногами, щоб не дати наблизитися, але він хапає мене за литку й тягне до себе. Він просто збожеволів. Мене колотить. Я хочу прокинутись. Адріан намагається мене втримати, але я відбиваюсь, як фурія.
— От побачиш, Скай, щойно ти змиришся, то вже нічого не відчуватимеш.
— Облиш мене! Облиш мене!
Ремінь хльоскає. Я не встигаю відсмикнути руку — і біль здіймається вгору, поширюється на плече. Опік — такий глибокий, що таврує душу. Намагаюся чинити опір, але він різко розвертає мене на ліжку, і на мою спину обрушується шквал ударів. Я не розумію, що відбувається. Я благаю, стогну, але він біснується далі. Нарешті кидає ремінь на килим. О, який біль... моя спина... Чи можу я взагалі ворухнутися?
Я просто хочу, щоб він пішов. Я більше не скажу ні слова, присягаюся. Зариюся глибше землі...
Запала тиша. Налякана, повільно піднімаю голову. Адріан спокійно застібає свій ремінь. Сльози наповнюють мої очі, я підтягую коліна до грудей. Думала, що знаю його, але, зрештою, нічого не знаю про цю людину.