Страница 27 из 63
Пан Кларкс говорив холодно й методично. І слушно. Це я зробила той вибір. І безнастанно про нього шкодую. Але я перестала почуватися винною.
Повертаюся до батьків:
— «Зроби аборт, або нам кінець. Зроби аборт, і ти зможеш продовжити навчання. Зроби аборт, люба, і все складеться на краще». Саме це ви називаєте вибором? Чи не могло скластися інакше? «Яке б рішення ти не ухвалила, доню, ми його підтримаємо, адже ми твої батьки і любимо тебе». Ні?
Із цими словами я повертаюся до своєї кімнати, самотня, як і завжди тут.
-ЕШ-
Самотній
I will fear the night again
I hope I’m not my only friend.
«Thice», Twenty One Pilots
Кому: Зак <zachxharrington47@gmail.com>
Від: Еш <ashxwalker47@gmail.com>
Дата:
Тема: Без теми
Заку...
Я намагаюся триматися на поверхні, але бувають такі дні, коли відчуваю, що тону. Попри всі намагання хапнути повітря, занурююся все глибше. Сибілла їде: перебирається до Нью-Йорка з Еліасом. Цими останніми роками я справді знову даю собі раду, як вона й просила: перестав пити й лажати, на скромний спадок від бабусі та кредитні гроші вчуся в університеті... Та розумію, що цього недостатньо.
Я не дбаю про себе заради себе, знаєш. Еліас — єдина моя причина, щоби боротися щодня. Але якщо вона його в мене забере... А ще й тебе немає, коли ти вкрай мені потрібен.
Я пропустив тиждень навчань і роботи. Настрій був паскудний, паскудніший, ніж зазвичай, це факт. Попросився на сьогоднішню зміну. Цей День подяки... я не хочу проводити його із Сибіллою та Еліасом, як робив щороку. Малий, мабуть, не зрозумів. Він, мабуть, навіть плакав, а мені нестерпна думка, що я став причиною його горя. Але коли вони будуть у Нью-Йорку, йому таки доведеться звикнути до моєї відсутності. Він писатиме мені одну чи дві листівки на рік своїми кривими літерами-паличками. На Різдво та Новий рік, може, ще на мій день народження. І я помалу перетворюся на старого депресивного дядька, якого всі уникають. Зрештою, я навіть несправжній дядько. Він забуде мене, а Сибілла знайде чудового хлопця, який стане йому вітчимом. Звісно, я мав би ним скористатися, цим останнім Днем подяки з ними, але не можу вдавати, що все гаразд. Останнє, чого я хочу, — це щоб Еліас бачив мене таким. Що ж до Сибілли... Я й досі не можу повірити, що вона сказала мені про це там. Цей дім і так уже був дуже сумним без тебе, а тепер він іще й болить. Стривай, я ж знайшов пляшку, майже повну, у нашому сховку. Ох, оце ми були контрабандистами-початківцями. Ми багато чого досягали вдвох. Без тебе я ні на що не здатен. Я привіз її з собою, щоб ми випили разом, ти і я, як у добрі старі часи. Але що більше я дивлюся на цю пляшку, думаючи про своє життя, то більша спокуса осушити її одним ковтком. Дехто пірнає в алкоголь, щоб забути, щоб позбутися самотності або полегшити горе. Я ж пив, щоб розлютитися. Бо цей стан нагадує мені, чому ти пішов. Тому що це спосіб не забути, ніколи не забути.
Двері дайнеру рипнули. Я влаштувався на терасі, у цьому холоді кінця листопада, і саме згадував пісню November Rain від Guns. Якась обережна тінь поклала мені на плечі пальто — я ж бо вийшов у фартуху й футболці, щоб викурити цигарку в перерві та написати цей мейл. Озираюся — бачу стареньку Парке. Цього вечора вона здається ще старішою, ніж зазвичай.
— Навіщо мені шмаркатий кухар?
— Так само, як і кухар, який не стоїть біля плити. Я вже докурив і зараз повернуся.
Міс Парке дістає пачку сигарет, вставляє одну собі між губ, підкурює. Довго затягується, затримує дим, а потім ніби випльовує його в холодну ніч.
— Давай, можеш узяти другу. Це День подяки. Нікого немає.
Вона простягає мені пачку. Витягаю сигарету, міс Парке підпалює її зі своєї запальнички. Дякую кивком, і літня пані всідається поруч.
— Вас не образить, якщо я допишу свого листа?
—Думаєш, я вийшла з тобою побалакати, мій хлопчику? Дай мені спокійно покурити.
Я знаю, що вона бреше, але в такий спосіб поважає моє усамітнення. Вона зрозуміла, як я почуваюся. Її тихої присутності вже достатньо, щоб угамувати самотність, яка мене пожирає. Більшого й не треба, їй відомо.
Кому: Зак <zachxharrington47@gmail.com>
Від: Еш <ashxwalker47@gmail.com>
Дата: 23 листопада 2017, 21:08
Тема: Без теми
Єдина причина, яка стримує мене, щоб не спорожнити цю пляшку, — це те, що ми маємо прикінчити її разом, так, як і почали. Крім того, останнім часом я назбирав за плечима вже чималий багаж дурниць і треба стриматися, щоб його не подовжити. Я поцілував Скай. Вона дала мені ляпаса. Я спровокував її хлопця. Ми побилися. Це тупо, ні? Ця дівчина не дуже мене й цікавила, доки я не дізнався, що вона така сама зруйнована, як я. Її страждання здалися мені прекрасними. У мене, здається, проблема. І я не впевнений, що хочу, щоб вона мала таку саму. Вона ще може з цього виплутатися. А мені, якщо без тебе, то вже ніяк, марна справа. Я й сам — марна справа. Зрештою, забрати Еліаса подалі від мене — це найкраща ідея, яку могла вигадати Сибілла. Вона мене попереджала. А я ховався за маскою, геть нічого не зробив, усе це тільки довбана ілюзія, і...
Заку... Мені так тебе бракує, хлопче, щодня все більше. Не впевнений, як довго зможу чекати нашої зустрічі. Знаю, що зустріч призначено, але вона здається надто далекою. Можливо, після від’їзду Сибілли ніщо не завадить мені до тебе приєднатися. Поговоримо про це наживо.
@+
Еш
Я ховаю телефон. Міс Парке шпарко використовує цей шанс.
— Ти ніколи не працював увечері на День подяки, мій хлопчику. Чому ти цьогоріч не з тою милою родиною?
— Цьогоріч я сам.
— Я, може, й не маю сильно високої освіти, але знаю, що коли хтось працює увечері в День подяки, о ця людина або самотня, або без гроша в кишені, бо в неї гівняний шеф. У твоєму випадку останню опцію ми не розглядаємо.
Чорт, цій прародительці майже вдалося мене розсмішити.
— А ви?
— Я? Я вже досить давно сама. Мій чоловік загинув на війні, а дітей у нас не було.
— Але ви могли знову вийти заміж.
— Мій чоловік помер, хлопчику.
Це настільки ж безглуздо, наскільки й красиво. І я розумію її думку: колись, дуже давно, вона померла разом із ним.
— Як вам вдалося... я хочу сказати, як вам вдавалося витримувати це всі ці роки?
— Найняла кількох сексуальних кухарів.
Вона всміхається мені, ніби підлітка, й підморгує.
— От цього я точно не очікував. Дякую...
— Агов, молоде-зухвале! Взагалі-то я мала на увазі Міґеля!