Страница 25 из 63
— Чорт, та зупиніться ж, обидва! Ви весь вікенд тільки цього й хотіли! Чи ви не здатні поводитись по-людськи хоча би сорок вісім годин?! І це був мій останній день народження тут, бляха!
Щелепа несамовито пульсує, але направду саме Сибілла завдає мені останнього удару. Останній день народження тут? Дивлюся на неї, намагаючись зрозуміти, але відчуваю, як усе навколо руйнується.
— Вибач, Еше. Я не хотіла, щоб ти дізнався про це ось так. Я просто хотіла... щоб ми востаннє насолодилися цим місцем, розумієш?.. Але я мушу йти далі своїм шляхом. Наступного літа я переїжджаю до Нью-Йорка.
-СКАЙ-
Сімейна гра
Don't you tell me what you think that
I can be I’m the one at the sail, I’m the master of my sea.
«Believer», Imagine Dragons
До останньої миті я вагалася, чи сідати в цей літак. Чекала на останнє запрошення для пасажирів. Знаю, що повернутися туди — це певною мірою почепити собі на шию мотузку. Але розмова з Ешем ніби розбудила мене. Він мав рацію: я не мушу більше сподіватися кимось стати, я маю бути. Моя родина мусить прийняти мене такою, як є. Я прожила вісімнадцять років віддзеркаленням самої себе, сформованим проповідями, настановами, заборонами й брехнею. Я була такою, якою мене очікували бачити, але ці дні минули. Страждання починають руйнувати мене. Звісно, бути — це набагато страшніше, ніж ставати, бо вже йдеться не про планування, а про дію.
Я знову думаю про Еша, його поспішний від’їзд минулої неділі. Новина від Сибілли стала для нього справжнім шоком. Я побачила в його погляді цілосвітні страждання. Порівняно до потужного удару від слів Сибілли, стусани Джоша можна було вважати звичайною ласкою... Того вечора весь мій гнів на нього розтанув. Я дивилась, як він повернувся до будинку, взяв сумку й поїхав. Джош увесь вечір скаржився, що його кинули в сільській глушині, аж поки Сибілла не поставила його на місце. Після чого її мама відвезла нас усіх у Блумінгтон.
За цілий тиждень я ні разу не перетнулася з Ешем в університеті. Коли спитала в Сибілли, як він, та відповіла, що потрібен час, і порадила не перейматися. Легко сказати...
Літак прибуває, і тепер тривога направду стискає моє нутро. Але відступати запізно. Рішення може бути хорошим, лише якщо його дотриматися.
У залі прибуття на мене чекає мати, вдягнена в костюм із вовни та шовку. «Шанель», понад тисяча доларів. Оплачене тими грошима шмаття їй очевидно не муляє.
— Скай! — енергійно вигукує вона.
Мати стискає мене в обіймах і дарує умовний цьом у щоку — аби ж не зіпсувати собі макіяж. Попри все, вона наче щиро щаслива мене бачити, а я витискаю із себе усмішку.
— Мамо.
— Господи, доню... Ти бліда, як таблетка аспірину. Тобі б не завадило трохи тонального крему. Підемо на шопінг по обіді, допоможу з вибором. О, уявляю, яка ж ти будеш гарна у вбранні, що я для тебе підготувала!
Зовнішність, завжди сама лише зовнішність... І тотальний контроль.
— У цьому зовсім немає потреби, мамо, — відповідаю сухим тоном, на який вона не зважає.
— О, не переймайся, це мене зовсім не обтяжить. Усе одно маю заїхати до кейтерингу, щоб забрати їжу на День подяки, тож заскочимо до «Сефори» поблизу.
Бути, бути... Немає нічого легкого в житті. Мати тягне мене до «Сефори» й вимагає візажистку, щоб намазати мені обличчя, адже нітрохи не довіряє моїй компетенції в цій справі. Я виходжу звідти з купою товарів, якими зроду не користуватимусь, і враженням, що я вже інакша. Так, не дуже вдалий початок для самоствердження. І знову маю відчуття, наче чужа сама собі. Заїхавши по їжу, ми рушаємо додому.
Щойно приїхавши, я підіймаюся до своєї кімнати, де знаходжу на своєму ліжку нове вбрання: це означає, що я маю бути в ньому і ні в чому іншому. Маю бути бездоганною перед Кларксами — тож мене камуфлюють під макіяжем і люксовим одягом, які зовсім не відповідають тому, хто я є.
Вбираюся в цю строгу старомодну вечірню сукню та жакет у тон. Той факт, що я помру від спеки, нікого не турбує. Оголити плечі в їхньому розумінні було би так само крамольно, як зайти до вітальні голою. Кидаю погляд у дзеркало: моє відображення здається геть пригніченим. Хочеться зірвати із себе цей одяг, подерти його на шматки. Аж раптом я не витримую і висипаю на ліжко вміст пакета з косметикою. Тут
достатньо всього, щоби зіпсувати роботу візажистки. Але все це здається мені таким марним. Пізно грати в бунтівну підлітку — час очистити сумління.
Я спускаюсь у вітальню, щоби глянути, чи мати не потребує допомоги.
— О, люба... Ти готова?
— Можу чимось допомогти?
— Було б непогано привести до ладу цю зачіску. Іди заколи мені волосся, будь ласка. Кларкси от-от мають бути.
Я всміхаюся. Бунтівна підлітка, якою я ніколи не була, уже за міліметр від того, щоб повільно потягнути за скатертину і звалити додолу все, що на ній стоїть. Мати тим часом зайнялась чимось іншим, тож мені вдається стриматися. Проте почуваюся наелектризованою.
Цієї миті з алеї долинає звук наближення автівки. Клацають дверцята, чутно чоловічий сміх.
— Ось і тато приїхав разом із Кларксами. Іди відчини їм, будь ласка.
Завмираю, мов паралізована.
— Ну добре, — дратується мати, витираючи руки рушником, — я сама. І це та, яка питала, чим допомогти...
Я сподівалася, що впораюся з цим, але бажання виблювати нестерпно сильне. Воліла б опинитися будь-де, аби не тут. Так, я точно ще не готова бути. Може, ця мить ніколи й не настане.
— О! А ось і моя красуня! Моя люба, старому таткові так тебе бракувало! Ну скажіть, хіба вона не чудесна?!
Він стискає мене в міцних обіймах, перш ніж обернутися до мами.
— Скай, — коментує пан Кларкс, — ти в прекрасній формі!
Він також обіймає мене — так ніби огортає смерть. Його усмішка демонструє акулячі зуби... Наступним підходить Адріан, цмокає мене в щоку, бурмоче щось на кшталт «радий бачити». Хотіла б відповісти «я також», але льодяне мовчання добре мені пасує.
Ми чекаємо на традиційну індичку до Дня подяки, але, здається, всі забули, що рік тому саме мене засмажили й порізали на частини члени цих двох чудесних родин. Але чи справді забули? О ні, тут ніхто й нічого не забуває. Ніколи.
Розмови ні про що. Нишком кинуті погляди. Я слухаю і не чую. Дивлюся і не бачу. Від самого повернення почуваюся мов під шаром води і, здається, от-от почну захлинатися.
— Наш Адріан приєднався до «Альфи Зети Гамми» Колумбійського університету. Усі знають, що це найпрестижніше університетське братство. Деякі з найвидатніших його членів стали дуже впливовими фігурами в нашій країні, — повідомляє пан Кларкс.