Страница 24 из 63
Уперше вона по-справжньому дивиться на мене. Її обличчям ніби пробігає промінь сонячного світла. Без тої маски, відкривши свій сум, вона така красива, природно красива. Я ніби бачу її вперше. Минають секунди, розтягуються, знову западає тиша. Я наче тисну, нав’язую їй свою непристойну присутність, відмовляю в приватності, про яку вона просить. Але нарешті вона вимовляє:
— Тож... Якою ти мене бачиш?
— Пораненою.
— Фантастика... Знаєш, мені не потрібні твої жалощі. Якщо ти маєш бачити мої рани, щоб мною цікавитися, мабуть, я краще відмовлюся.
— Розумію. Тепер знаю, що заважає тобі бути тією неймовірною Скай, яку я бачив.
— Я намагалася, ясно? І мені не вдалося. Занадто важко стати кимось іншим. Ти не можеш втекти від свого минулого.
Гадаю, вона говорить не лише про аборт, а й про свою родину. Каже, що не мала вибору...
— Я зіграла і стратила, — продовжує вона. — Я ніколи не стану тією людиною, якою хотіла бути. Вільною.
— Скай, ти забагато часу витрачаєш на те, щоби стати, і недостатньо на те, щоби бути.
Вона впирається в мене поглядом. Я ж розвертаюся до озера. Мене бентежить її вразливість, але я вірю в те, що кажу, бо, на відміну від мене, вона має те, що потрібно для відновлення. Я вже не можу стати, тож тільки й залишається, що бути... день за днем.
— Ти вже ця неймовірна дівчина, Скай. Тобі не треба нею ставати. Просто частіше давай їй слово.
Цього разу вона обирає промовчати. І ридання, які вона намагається придушити, говорять замість неї.
— Знаєш, плакати — це теж спосіб висловитися.
Вона ніби тріскає по швах. Шлюзи відкриті. Отрута виходить разом зі сльозами, і коли я вже впевнений, що вона більше нічого не скаже, Скай визирає з-за свого захисту:
— Це так боляче, чорт... боляче казати собі, що неможливо виправити свої помилки. Що доведеться завжди носити їх із собою.
— Збережи цей біль. Він має стати тобі другом, а не ворогом.
Підіймаю камінчик і запускаю його по поверхні води. Він тричі відскочив. Так само і спогади. Зак і я, ми гралися так, коли були меншими. За якийсь час підводжу погляд.
— Еше, як ти можеш мені це казати? Хочеш здаватися кращим за мене? Ти?
Кидаю ще один камінець, і цього разу він миттєво тоне. Як і я.
— Ти релігійна, так?
— Так. А чому?..
— Я ж вірю у певну субстанцію долі. Я Еш, килим із попелу
2
, на якому більше нічого не виросте. Ти... Ти — Скай, небо, безкінечне, як і можливості, що в ньому криються...
— Крім можливості повернути життя моїй дитині.
— Але є можливість сильніше любити тих, яких матимеш у майбутньому.
Повертаюся до неї, присідаю біля її ніг. Хочу, щоб вона прочитала впевненість у моєму погляді. Треба, щоб Скай зрозуміла, що не така, як я, що вона може вилікуватися — мусить вилікуватися. Не допущу, щоб вона загрузла у власному існуванні, як я.
— А як щодо майбутнього? Я боюся, що сонце більше ніколи не зійде над моїм життям. Якщо я — небо, то нічне...
— Навіть посеред чорної ночі сяє тисяча зірок.
Цієї миті вони сяють в її погляді. Зорі, золоті блискітки, які підсвічують сльози. Усмішка оживляє її обличчя новою красою.
— Дякую, Еше. Зрештою ти став моїм утішним призом...
Її репліка зависає без відповіді. Ми застигли, прислухаючись до відголосків вечора, який уже поховали в пам’яті.
«Я направду не засмутився би, ставши твоїм утішним призом».
І ось нас відкидає на кілька тижнів назад... до бажання, яке тоді спалахнуло. Я потопаю в її погляді і, не вагаючись ні миті, не думаючи про наслідки, цілую її. Хай після того вона дасть мені ляпаса — я прийму це без нарікань.
Але цього не стається. Навпаки, Скай відповідає на мій поцілунок нестримно, без найменшого вагання, і ми остаточно втрачаємо себе...
Мені здається, що я знову занурююся в озеро, як учора, але вода вже глибока й кипить. Ми підводимося, не перериваючи поцілунок. Наші язики танцюють балет, який свого часу не дограв останній акт. Тіла притискаються одне до одного. Мої долоні на її стегнах відчувають під одягом шкіру. Тоді її рука здригається, відштовхує мене і таки з силою ляпає по моїй щоці:
— То всі ці ті красиві слова були тільки для цього?
— Думай як хочеш.
Ми більше не знаємо, що сказати. І саме цієї миті, коли ми випірнули в реальність, почувся голос Джоша:
— Скай, ти де? Всі вже сідають за стіл!
Скай поправляє зачіску, розгладжує одяг, намагається зробити щось із виразом обличчя. Виходить зі схованки.
— Я тут, — каже вона, ідучи назустріч своєму хлопцеві, який крокує до нас пляжною галькою.
Зі збентеженим виглядом той помічає й мене.
— І що ви тут робили? — питає невдоволено. — Ти розповідала йому про мене різні дурниці?
Що за придурок? Ніби весь світ крутиться навколо нього.
— Тричі ні, — відповідаю я. — Я її поцілував, а вона дала мені по пиці. Щасливий?
— Скай?! — інтонації його голосу змінюються. — Скай, це правда? У тебе червоні очі. Він що, справді...?
Вона не відповідає, та її мовчання промовисте.
— Ти покійник!
Він кидається на мене й б’є по щелепі. Відлітаю назад, але старий друг ясен підставляє плече. Власне, я не дуже й ухилявся. Власне, я це заслужив.
Джош недарма спортсмен. Я потираю щоку, відчуваючи смак крові в роті. Скай втручається, намагається втихомирити свого приятеля:
— Зупинися! Негайно! Він отримав те, на що заслуговував!
Вона відштовхує його і розвертає в напрямку будинку.
— Усе, розходимось!
— Серйозно? І це все, що ти можеш?
Джош обертається: він червоний, як мій кривавий плювок, який щойно приземлився на камінці пляжу.
— Іншого шансу випустити пару в тебе не буде.
Краще хай я прийму цей удар, а не Скай. Вона намагається його стримати, але марно. Він знову кидається до мене, я зустрічаю його, широко розкинувши руки, і дістаю удар у шлунок. Складаюся удвоє, відчуваю смак жовчі в роті, приймаю аперкот у підборіддя. Втрачаю рівновагу і не падаю хіба що завдяки дереву. Він хапає мене за комір, б’є в обличчя і, здається, розбиває мені брову. Дивно відчувати, ніби здалеку, як тілом розливається біль, наче все це мене направду не стосується.
Підбігає Скай, намагається зупинити бійку, але Джош саме тієї миті відступає і чіпляє її ліктем. Вона падає навспак від удару в обличчя.
— Скай!
Не роздумуючи, б’ю Джоша правицею, він падає на спину, я хапаю його за комір і завдаю ще одного удару. Певне, сполохані криками Скай, до нас біжать інші гості. Дякувати богу, Еліаса серед них немає. Але ж є Сибілла, і вона злюща.