Страница 20 из 63
— Ти про що?
— Уже чотири роки, як ми не поверталися сюди. Стільки літніх місяців провели в цьому будинку...
— Ти знала Еша ще до університету?
— Так, іще з ліцею. Знаєш, це мій найкращий друг.
— А чому ж ви не поверталися сюди раніше?
Сибілла намагається підібрати слова, але очі її ніби повиває туман.
— Скажімо так: бо більше не бачимо світ як діти.
Наполягати марно. До університету Еш таким не був — ось що я маю зрозуміти. Знову дивлюся на нього. Хлопець знімає свій джемпер, взуття й гойдається на гілці. Що він задумав? Одним рухом підтягується, а потім видирається стовбуром угору. Ось він — справжній хлопчисько. Дитинство досі в ньому живе.
— Агов, мавпеня! Ми тут святкуємо Сибіллин двадцять другий день народження. А тобі скільки? Скоро десять?
Він дивиться на мене зі своєї гілки. Його ангельським обличчям блукає загадкова усмішка.
— Можливо, міс Виклик сама хотіла би спробувати?
Ні, тільки не це. Він не може кинути мені виклик тут і зараз, так нахабно, хіба ні? Але всупереч собі я вже уважно роздивляюся гілки...
— Скай, ти ж не збираєшся туди лізти? — тривожиться Джош. — Виставиш себе на посміховисько. Або ще ногу зламаєш.
— Якщо твій парубок не радить, то, певне, й не ризикуй! Але це сумно — залишатися на землі, коли маєш таке небесне ім’я...
Уміє зачепити за живе. Це нагадало мені нашу першу зустріч. Він добряче вивернув мені мізки того вечора. І от — ізнову провокує. А я... вже відпустила Джошеву руку та крокую до дерева...
-ЕШ-
Морський бій
Am I the only one I know
Waging my wars behind my face and above my throat
Shadows will scream that I’m alone.
«Migraine», Twenty One Pilots
Бачу, як вона наближається. В її очах бойовий блиск, уже мені добре знайомий. Скай може бути сильною дівчиною: я дізнався про це на власному досвіді в перший день знайомства. Але вона зів’яла ще до того, як розквітнути. Припускаю, зараз вона лише віддзеркалення того, чим могла би бути. Щось або хтось завдав їй глибокої рани в минулому, це очевидно. Сподіваюся, що мій сьогоднішній виклик роздмухає це полум’я, той її бік, який привабив мене на першій зустрічі. Цьому місцю потрібні такі, як вона: божевільні та спонтанні. А не ще одна поламана душа.
Я бачу, як вона роздивляється гілки, знімає взуття... і кидається вперед. Гнучка й рухлива, Скай непогано справляється, хоч і невисока на зріст. Незабаром вона підтягується до мого рівня, аж тут її нога зісковзує. Ледве встигаю вхопити дівчину за зап’ясток, учепившись другою рукою за стовбур.
— Я тебе тримаю.
Допомагаю їй підвестися, і наші погляди зустрічаються.
— Дякую...
— Не рухайся. Допоможеш мені.
— Я — тобі?
— Думала, я поліз сюди заради задоволення? Ну, можливо, трохи й так. Але не тільки.
Спускаюся на кілька гілок нижче і вказую підборіддям на Сибіллу, яка саме виходить із сарайчика.
— Ось у кого завжди правильні рефлекси!
— Та звісно... Ну ж бо, кидай!
Вона кидає мені електричну гірлянду, я ловлю її в польоті. Видираюся вище й запрошую Скай слідувати за мною. Вказую їй на старі іржаві цвяхи, призначені для розвішування гірлянди, і ми беремося до роботи.
— Ось і все. Ми закінчили! — гукнув я, кидаючи подовжувач Сибіллі. — Ходімо, ти заслужила право насолодитися краєвидом.
Умощуюся на міцній гілці з краєвидом на ставок. Скай приєднується до мене. Ми далеко від інших, гілки ховають нас від поглядів. Чи ревнує Джош?
— Це прекрасно! — бурмоче Скай. — Відчуття, ніби пливеш над водою.
— Так, обожнюю це місце.
— То чому ж більше сюди не приїздиш?
Я не відповідаю. Відповідь паралізує моє нутро.
— Вибач... Я не хотіла...
— Думаю, ти дуже смілива, якщо зважуєшся таке запитувати... Напевне, готова прийняти виклик?
— Хіба дертися на дерево — це не був виклик?
Я бачу, як її очі округлюються від здивування. Не стримую сміх:
— Моя бідолашна Скай, це не просто дерево, а трамплін для стрибків в озеро!
Із цими словами повільно дозволяю собі впасти назад і занурююся з головою у крижану воду. Виринаю, трясу головою, обома руками відкидаю волосся з очей.
— Маю сказати, вода не дуже тепла. То ти здаєшся?
Витираю очі, гадаючи, що вона зволікає, шукає привід відмовитись, аж раптом помічаю, що її на дереві вже немає. За мить Скай врізається в товщу води позаду мене й зникає у фонтані бризок.
— Не дуже тепла? Знущаєшся? Та вона крижана!
— Ви правда двоє дорослих хворих придурків! — коментує Сибілла з берега, але з її вуст це не звучить як докір.
Озираюся до Скай.
— Що ж, тепер ми в одному човні. Ласкаво прошу до клубу, Скай!
Бачу, як вона тремтить. Мені спадає на думку одна ідея, але я її відкидаю. Не хочу аж так провокувати Джоша. А може, не хочу, щоби Скай почувалася незручно. .. Раптом Сибілла вмикає гірлянду, і та одразу спалахує. Ще не посутеніло, але стало достатньо темно, щоб кольорове світло лампочок відбивалося від поверхні озера. Ніби пливеш серед міріадів світлячків. Це видовище знайоме мені, але не Скай, яка мовчки милується.
— Обережно, не наковтайся жучків.
Я хлюпнув на неї, вона відповіла і, скориставшись паузою, несподівано кинулася на мене, намагаючись притопити. Проте я пірнув і просунув голову між її ніг, щоб підняти дівча на плечі.
— Еше, ні! Не роби цього!
Невблаганно скидаю її назад і чую гучний сплеск. Скай виринає, її волосся прилипло до лиця, немов медуза. Я не можу не розсміятися, і це стає справжньою провокацією, яка пробуджує в ній лють... аж раптом якась — припускаю — риба рятує мене від неминучої помсти.
— Щось мацнуло мене за ногу! — вигукує вона й кидається до мене.
Налякана, чіпляється за мою шию і заскакує на руки. Мені не залишається нічого, крім як її тримати. Зиркнувши в бік берега, бачу, що Джош закипає. Але це найменша з моїх проблем.
— Скай, після нашого останнього купання в озері ти тиждень пролежала хвора! — кидає він, намагаючись залишатися незворушним.
— Тобі вдалося затягти цього чувака в льодяне озеро? — присвистую я. — Знімаю капелюха! От тільки
щось він якийсь напружений, твій хлопець. Чогось боїться?
— Нічого він не боїться, — відповідає вона, випускаючи мене з обіймів. — Дай йому спокій, гаразд?
— Він мудак, ти це знаєш?
— Він не мудак. Не всі чоловіки такі, як ти.
Не знаю, навіщо в це вплутуюсь: я точно не та людина, якій варто розмірковувати про мудаків.
— Так, ти права. Деякі ще гірші.
— Дивіться, лікар зі шпиталю, де працюють безсердечні!
— Я не брешу.