Страница 19 из 63
Тривають обійми, а потім Сибілла озирається до котеджу.
— Десь тут іще є Еш. Еше?!
— Я бачила, як він ішов у ліс, — кажу їй.
— Привітаємося потім. Я не так уже й поспішаю знову його побачити, — не без гіркоти коментує Зої.
Гм, між цими двома відбувається щось підозріле. Знаючи Еша, я не здивована. Невже він наважився?.. Може бути... Може бути.
— Ну ж бо, заносьте речі! Не можна гаяти час, якщо хочемо насолодитися цими двома днями!
Тон Сибілли на позір командний. Я з нетерпінням чекаю того, що принесуть ці вихідні, правда. Навіть Еш з його кепським настроєм не зможе їх зіпсувати.
* * *
Застеливши ліжко та перевіривши разом із Джошем пружини матраца, ми вирішуємо приєднатися до інших.
—
Усе добре, тут м’яко, — кажу, вдягаючи светр.
—
Так, шкода, що вже треба спускатися, — відповідає з хитринкою Джош.
—
У нас іще буде можливість, — говорю усміхнено й кидаю в нього футболку.
— Я запасся цілою пачкою презервативів, — оголошує він, потім бере паузу, вдягаючись, і продовжує: — Я знаю, що... це для тебе важливо.
Вдячно дивлюся на нього. Він підходить, обіймає мене і залишає поцілунок на моєму волоссі.
—
Хочу, щоб тобі було комфортно, коли ми удвох, — шепоче він мені у вухо.
Джошеві слова притлумлюють спогади про наше нещодавнє фіаско. Піднімаю голову й цілую його.
—
Цього вечора все буде краще, — запевняю.
Ми прямуємо до Сибілли й інших, але раптом я завмираю на півкроці. Спальня навпроти відчинена, і на порозі стоїть Еш із голим торсом, весь перемазаний багнюкою.
— Ти...
— Ці кляті дрова, — пояснює він. — Але без паніки! Я саме йшов у душ. Якщо дозволите...
Він підходить, і одна його брова вигинається дугою. Цієї миті я розумію, що перекрила йому шлях до ванної кімнати. Посуваюся, він проминає мене, двері за ним зачиняються. Повертаюся до Джоша:
— Думаєш, він чекав на нас?
— То й що? — відповідає хлопець і тягне мене за руку сходами вниз.
Ми приєднуємося до всіх на кухні. Родичі Сибілли приготували на перекує сендвічі. Аж раптом я помічаю на столі страшенну спокусу — величезні пакети маршмелоу для грилю. В мене вже слина тече!
— Цур, маршмелоу мої! — вигукую я.
— Це на вечір! — сміється Сибілла. — Але не переживай, я ще в кінотеатрі помітила твою слабкість до солодкого!
— Правда? Але я ніколи нічого не крала! Ну, може, скуштувала товар раз чи два. Але це було лише щоб переконатися, що він не зіпсований.
Мій тон маленької дівчинки, спійманої на гарячому, породжує загальний регіт. Настрій був піднесений, і ми скористалися можливістю перехопити кількома бутербродами, адже скоро вже час полуднувати, а ми ще нічого не їли.
Еш приєднується до нас. Він одягнений в майку і на ходу витирає мокре волосся рушником, який тут же кидає на спинку стільця.
— Хочеш сендвіч?
Моя люб’язність мене дивує. Очевидно, що Еш мене ігнорує.
Він мовчки обводить очима компанію, затримує погляд на Зої, Джошеві й мені. Це не його звична зверхність — тут щось інше. Навіть не потрудившись відмовитися від моєї пропозиції, він виходить на ґанок, щоб закурити.
— Він в курсі, що надворі середина листопада? — коментує Джош.
— В Еша вбудована система обігріву, — жартує Сибілла.
— Це називається алкоголь, ні? — додає Трент.
Сибілла кидає на кузена суворий погляд. Читаю в ньому мовчазний меседж: «Дай йому спокій!».
— Ні, він не пив. І взагалі, це вікенд без алкоголю.
— Це такий жарт? — уточнює Джош.
— Доведеться вам задовольнитися цукерками, хлопці, і то якщо Скай вам їх залишить!
Я дякую Сибіллі за цей жест і киваю на підтвердження, а тоді нахиляюся до свого хлопця:
— Не переймайся. Знайдемо інші способи розважитися.
Він усміхається й цьомає мене в чоло. Я притискаюся до нього. І справді, цей вікенд почався непогано.
Після перекусу Сибілла видає нам реманент і оголошує, що ми йдемо ставати табором по інший бік ставка. Там є спеціальне місце для вогнища, пречудове для пікніка. Дорогою ми роззнайомлюємося.
— Джоше, судячи з твоєї куртки, ти спортсмен? — питає Трент, який несе дві сумки з провізією.
— Футболіст, — підтверджує той.
— Ти, мабуть, справжня зірка в університеті? Хотів би я таким бути.
— Ну, популярність має плюси, це точно, але в реальному житті все набагато складніше. Люди завжди думають, що ми обдаровані від народження, що нам пощастило більше, ніж їм. Але правда в тому, що я провів своє дитинство в тренуваннях. У мене не було ідеальних габаритів, тому я щодня багато працював, гарував під час усіх канікул. Багато чим довелося пожертвувати заради цього. Скай може підтвердити: я досі дуже багато тренуюся... У мене не було безтурботного дитинства, розумієш? Але я досягнув свого становища, чим зрештою планую скористатися.
Здивовано дивлюся на Джоша. Він ніколи досі не відкривався мені. Думаю, для нього це важливо. Люди не замислюються над тим, що він пережив, щоби стати тим, ким наразі є. Я знаю, що він ще прагне отримати постійне місце в команді й наполегливо для цього тренується. Та незважаючи ні на що, Джош знаходить час, щоб відвезти мене на роботу або
приїхати забрати, по змозі підлаштовується під мій графік. Він докладає зусиль, це безперечно. Беру його під руку, горнуся, попри те що він несе ящик, навантажений дровами. Помічаю вираз обличчя Еша.
— А ти, Еше, — питає Трент, — ти повернувся до спорту?
— Це неможливо. Я маю працювати, щоб оплачувати своє навчання... Не кожному пощастило мати багатих батьків.
Це зауваження, без сумніву, не було адресовано саме мені, але хто мені завадить сприйняти його особисто? Це факт — Сибілла й Еш мусять працювати, щоб повертати кредит, узятий на навчання, тоді як ми з Джошем маємо фінансову підтримку наших родин. Хоча моя сім'я не... Словом, вони б не потягнули ці рахунки самотужки.
— О! Нарешті ми на місці! — вигукує Сибілла, кидаючи сумки.
На порослому очеретом березі — невеличкий пляж, усіяний галькою. Він іще не заріс травою. Сонце вже низько, воно огортає помаранчевим сяйвом верхівки дерев, які осінь позбавила листя. У густих травах — садовий сарайчик, заплетений якимись рослинами, хіба що двері досі вільні. Ближче до берега над пляжем гордо височіє величезний ясен, його крона віддзеркалюється у воді. Мій погляд рухається до верхівки, потім опускається вниз. Там стоїть Еш, однією рукою спираючись на кору.
Сибілла, що сидить поруч зі мною, зітхає.
— Я знала, що це його зачепить.