Страница 16 из 63
— Нічого, я в презервативі. Просто розслабся.
— Ти не хочеш трохи почекати?
— Я не можу чекати, Скай, вибач. Усе буде добре, повір мені.
Навіть не встигаю відповісти, як його член протискається між моїх ніг. І входить. Коли Джош починає рвучкі рухи вперед-назад, мені відбирає мову.
Він ніби веде боротьбу, а я, здається, вже десь геть не тут. Невдовзі він прискорюється і за кілька хвилин з гучним стогоном кінчає. Падає на мене, гладить по волоссю, кілька разів цілує в щоку, бурмочучи слова, яких я не розумію. Я десь не тут. Напевно, всі вони мають рацію: моя мати, Еш, Джош... Мабуть, так і є: саме я завжди все псую.
-СКАЙ-
Другий шанс
I tried to be perfect
But nothing was worth it.
«Pieces», Sum 41
Атмосфера в родинній вітальні напружена. Ми з Адріаном сидимо на дивані. Мої батьки не звертають на нас уваги. Пан Кларкс, батько мого колишнього, теж тут. Це високий чоловік з прямою гордовитою поставою, ідеально вкладеним сивим волоссям і сталевим поглядом. У вестерні з нього вийшов би герой, та в реальному житті він політик. Мої батьки розсипаються у вибаченнях, а він просто стоїть і дивиться на мене з докором. Він засуджує мене, він мене принижує. Ні на мить не переводить погляд на сина. Проте Адріан і сам опускає голову, втупившись у килим. Колись я вважала його веснянки чарівними, тепер же вони роблять його схожим на маленького хлопчика. Хлопчика, який розкаюється, після того як його висварив татко. Тож я одна проти наших батьків.
Раптом Адріан повертається до мене, але це вже не Адріан, а Джош. Він мені всміхається.
— Не переживай, Скай. Усе буде добре, розслабся.
— Так, Скай, усе буде добре! Твій батько про це подбає, — додає мама.
Повертаюся до неї, і починається шепіт. Усмішки. Мій та Адріанів батько потискають один одному руки. Я бачу їхні стиснені губи, перекривлені роти, кивки. Вони укладають угоду, а я не маю права голосу. Потім пан Кларкс повертається до мене, його погляд випромінює задоволення. Він виграв цю партію. Він це знає, і я також. Я тут просто пішак, яким пожертвували... Усе поринає в темряву.
Прокидаюся, підскакуючи в гуртожитському ліжку. Телефон верещить мелодією виклику, я наосліп простягаю руку, щоб його вимкнути. Голова знову падає на подушку. Зрештою, сьогодні субота. Дайте мені спокій!
Для очищення сумління таки дивлюся на годинник: уже 14:40. І купа пропущених дзвінків. Усі від Джоша. Він завалив мене повідомленнями. Останні геть свіжі: «Я буду внизу», потім «я підіймаюся». Щойно я їх прочитала, як у двері постукали. Стогну від думки, що доведеться вставати. Ледве дочвалавши до дверей, відчиняю.
Усміхнений Джош стоїть на порозі. Принаймні він не втікає від мого стрьомного вигляду. Який сміливець!
— А от і наше сонько, — коментує він, очевидно в доброму гуморі.
Тягну його за футболку, щоб уже нарешті зайшов. Джош усідається на ліжку Вероніки, яка провела ніч у Паркера.
— Усе ще хочеш, щоб я підкинув тебе до роботи, чи зателефонуєш, що захворіла?
— Ні-ні, якраз поспішаю.
Поки збираюся, мучуся питанням, навіщо моєму хлопцю постійно підвозити мене кудись машиною, адже Блумінгтон — досить невелике місто. До «Магі-театру» звідси кілька хвилин пішки, проте він щоразу мене туди доправляє. Певним чином я сприймаю це за потребу в контролі, як-от у родини Кларксів, і це мене насторожує. Але Джош не перестає торочити про холод надворі як привід попіклуватися про мене.
— Зупинимося десь дорогою взяти кави, якщо хочеш. Ще є трохи часу.
— Дякую...
Додаю швидкості, перевдягаюся, краєм ока зиркаю на себе в дзеркало — воно витримує, і це добре, — потім хапаю Джоша за руку і виходжу надвір, не забувши вдягнути сонцезахисні окуляри.
Поки ми їдемо до «Магітеатру», Джош погладжує мене по стегну і кидає мені низку милих усмішок. Я ж мовчки п’ю свою каву, обдумую вчорашні події і кажу собі, що, мабуть, під впливом алкоголю надто драматично сприйняла той мамин дзвінок.
Ми під’їхали. Джош паркується, я крадькома його цілую, але він намагається втримати мою руку, щоб подовжити момент, із ніжністю мене розглядаючи.
— Люблю тебе. Заїду о десятій, добре?
Я чую його фразу, але вона ніяк у мені не відгукується. Киваю й виходжу з машини. Хвала небесам за приглушене освітлення кінотеатру, хай навіть моє похмілля потроху минає. Сибілла вітається зі мною здалеку, зайнята клієнткою. Біжу перевдягатися, щоб не запізнитись. Перші хвилини — це катастрофа. За касою я переплутую все, що мені кажуть. На щастя, на цей сеанс не так багато людей. Треба якось отямитися хоч до вечірнього, бо він зазвичай велелюдний. Після того як останній клієнт заходить до зали, падаю на прилавок. Коли підводжу погляд, Сибілла вже тут, перед моїм касовим апаратом. Вона чекає на звіт.
— То що? Гарна була вечірка?
— Ну... непогана, — затинаюся я, складаючи купюри в рулончики.
— Вибач. Не моя справа.
Вона допомагає рахувати гроші, час від часу поглядаючи на мене.
— Чому питаєш?
— Та просто помітила, що в тебе доволі похмуре лице. Але забудь, ти не зобов’язана про це говорити.
Проблема в тому, що я й сама не можу визначити, що відчуваю. Це ніби потопати без води. Стікати кров’ю без поранення. Можливо, помаленьку, я почну сама собі відкриватися. Сибілла така. Вона вселяє довіру, випромінює тепло, підтримку і доброзичливість.
— Я думала, що, коли приїду сюди, стану вільною, розумієш? Але що б не робила, маю враження, ніби повернулася до в’язниці. Вчора перед вечіркою подзвонила мати... Справжня катастрофа.
Сибілла облизує губи.
— Знаєш, я не думаю, що свобода це щось таке, що можна здобути через втечу... За неї треба битися щодня, і це твій внутрішній стан, а не щось інше.
Так, внутрішній стан... На цих словах перед моїми очима спливають два обличчя — Сибілли й Вероніки. Дві жінки, завжди позитивно налаштовані, які нікому не дозволять себе пригнічувати.
— І що, твій футболіст тебе не втішив? — питає вона, намагаючись змінити вектор розмови на щось легше.
— Ох... радше розчарував. Джош... Думаю, ми забагато випили.
— Розчарував? Типу це був відстій чи нічого й не сталося?
— Та ні, було добре... Принаймні спочатку. Але ми пересварилися через той дурний презик. Він не хотів його вдягати, тож я сказала «ні».
— То ви зупинилися?
— Ні...
— Жартуєш? Ти сказала «ні», а він продовжив? Ти не була згодна?
Обличчя Сибілли стало дуже стурбованим. Голос також. Треба її заспокоїти, поки не надто розхвилювалася: