Страница 14 из 63
— Це тому, що він не хотів ризикувати й набратися моїх мікробів, у нього тренування і всяке таке, — пояснюю я.
Дівчата обмінюються дуже хитрими поглядами.
— Добре, час уже бігти. Ще треба заскочити додому, щоб перевдягнутися...
— Причепуритися, — підправляє Вероніка.
— Так, причепуритися... Тобі точно не потрібна допомога? Впевнена?
— Звісно! — підтверджує Сибілла.
— Фантастика! Тоді — до зустрічі!
Колега махає мені рукою, тимчасом як Вероніка нахабно запускає руку в коробку з попкорном.
Ми із сусідкою рухаємося до гуртожитку вулицею Кірквуд; найкоротший шлях, але це саме та вулиця, де розташована «Сільська смакота». Зазвичай я проходжу тротуаром через дорогу від закладу, щоб випадково не побачити Еша, але Вероніка з цього сміятиметься. Пояснювати їй, що я обходжу місце, де працює Еш... це втягне в розмову, якої я не хочу. Тож мовчки крокую за нею.
Ми доходимо до дайнеру. Вже добре: Еш принаймні не вийшов на перекур. Бачу його за плитою, зататуйованого, у тій одвічній бандані. Заклад іще переповнений, кухар нескоро зможе вийти надвір. Мимохідь помічаю двох дівчат, які курять перед входом і надто голосно розмовляють:
— На котру він сказав тобі прийти? Я вже змерзла!
— Хочеш побачити повідомлення? Ось: «“Сільська смакота”, прихопи подружку». Ти надовго забудеш про холод, не переживай. Поглянь на нього: татуйований кухар! Він тебе просмажить, як ніхто!
Це жарт? Скажіть мені, що це жарт.
— Яка бридота! — не стримую емоцій.
— Скай?
— Ні, ти чула цих двох дівок? їх запросили порозважатися втрьох...
— З Ешем? А чого ти дивуєшся? Я попереджала, що він...
— Не в цьому проблема, — уриваю її. — Просто мені бридко, що цей тип замовляє дівчат, як замовляв би піцу!
Погляд подруги переходить від Еша до цих двох курок.
— Але вони більше схожі на два задубілих ріжки від морозива...
Якусь мить дивлюся на Вероніку, второпуючи жарт, а потім починаю реготати разом із нею. Ми ще не від-сміялися, як вона каже:
— Чекай, маю ідею!
Вероніка прокашлюється і налаштовує свій спеціальний тембр — той, який чутно за десять метрів навколо. Вона чіпляється за мою руку і вдає, що дивиться крізь вітрину:
— Глянь, це не той кухар, з яким ти того разу мало не переспала? Та в нього ж повно лобкових вошей!
Молодець, що втекла! І ще є люди, які їдять у цій дірі? Ой, зараз обригаюся.
Ледь не захлинаюся від сміху, та приглушую його своїм шарфом. Ми рухаємося далі. Кидаю погляд через плече на дівчат, які, здається, сперечаються. Тоді одна швидко йде геть, друга кричить їй щось навздогін, але зрештою біжить услід за подружкою і благає зачекати.
Цей хлопець мені огидний. Грається в гарного татка з Еліасом, але при цьому є для маленького хлопчика найгіршим прикладом. Мабуть, не так просто мати мале дитя, але це ніяк не виправдовує його поведінку. Шкода його подружку, правда.
У гуртожитку ледве встигаю присісти на ліжко, як дзвонить мій телефон. Мати. Вагаюся. Вероніка показує жестами, що біжить у душ. Я нарешті відповідаю.
— Мамо?
— Добрий вечір, маленька Скай. Як поживаєш? Я не заважаю?
Якоїсь миті я подумала, чи не збрехати. Але потім відчула, який це насправді привілей — мешкати далеко від них і робити те, що хочу.
— Чесно кажучи, саме збираюся вийти погуляти з подружкою.
— О такій порі? Це нерозумно!
Мої пальці нервово постукують по столу.
— Мамо, що направду нерозумно, це година, о котрій я планую повернутися, не кажучи вже, в якому стані!
— Скай!
Змінюю тему — спеціально, щоб вона мене не пресувала.
— Ти чому телефонуєш? Удома якісь проблеми?
— Ні-ні, просто хотіла поговорити про твій приїзд на День подяки. Будемо раді побачити тебе вдома. Але те, що ти кажеш, мене лякає.
— Не переймайся, мам, я пожартувала. То що такого термінового в моєму приїзді, що ти так пізно телефонуєш?
— Я хотіла набрати раніше, але до тебе неможливо додзвонитися. Відколи ти взялася працювати касиркою...
— Я білетерка в артхаусному кінотеатрі, мамо.
— Яка блискуча кар’єра!
Вдруге за цю розмову я стримуюся. Не бачу сенсу псувати собі настрій.
— Ми з татом нещодавно знову бачились із Кларксами. Адріан теж був із ними, все так само милий. Коли я думаю, якою ви були б парою... Твоє майбутнє було би влаштоване поруч із ним. Звісно, якби ти все не зіпсувала.
Мої пальці вчепилися в подушку. Нестримно хочеться загарчати в неї. Дати вихід емоціям, які в мені живуть.
— Власне, просто хотіла попередити тебе, що ми запропонували йому провести з нами День подяки. Це буде чудова нагода зустрітися, хіба ні?
Цієї миті я розумію, що не зможу перетравити ритуальну індичку. Живіт стисло, і я готова розглянути будь-яку відмовку, аби тільки скасувати цю поїздку.
— Мамо, час прощатися, — якимось дивом вдалося промовити мені.
— Це тебе не збентежить, люба?
— Дякую, мамо, завдяки тобі я таки знайшла привід напитися цього вечора, — відповідаю і вимикаю телефон, заледве втримавшись, щоб не жбурнути його в стіну.
Але бідний телефон не винний, тож просто кидаю його на покривало. Не плакати. Сиджу посеред кімнати, ніби паралізована. Коли за чверть години Вероніка виходить із ванної, то знаходить мене нерухомою на тому самому місці.
— Ти ще не перевдягнулася? Хто це телефонував?
— Моя мати...
— О-о-о... І що?
Я мовчу. Вона підходить і обережно кладе руку мені на плече.
— Вона втілила геніальну ідею — запросила мого колишнього до нас на День подяки.
— Що? Але навіщо?!
— На її думку, він для мене найкраща партія.
Подруга вагається. Утішно гладить мене по руці.
— Ми вже нікуди не йдемо? Можу залишитися з тобою, якщо хочеш. Ти вже не схожа на людину, яка бажає свята.
Розвертаюся до неї, рішуча як ніколи:
— Жартуєш? У мене вибуховий настрій! Цей вечір перетворюється на ніч!
-СКАЙ-
Битва
Me and my friends at the table doing shots
Drinking fast and then we talk slow (mmm).
«Shape of you», Ed Sheeran
Єдине, що заважає моїй матері увірватися сюди посеред вечірки, щоби повернути мене в Лібертівіль, — це моє мовчання. Гуртожиток, робота в «Магітеатрі» — це мій вибір. Мої батьки воліли би бачити мене замкненою в маленькій квартирці. Я ж сказала «ні». Ні більше ні менше. Не з бажання сперечатися, точно не для цього...