Страница 93 из 98
Я проковтнула клубок у горлі:
— Але хіба ти не будеш зайнята?
Вона випросталася:
— Ситуація досі напружена. Вілан зібрав навколо себе людей і заразив їх своїми абсурдними ідеями, і дехто з них досі на свободі. У Ради буде чимало роботи. Однак це не означає, що я не знайду часу для своєї доньки.
Я ще раз обійняла її, запах трав від куртки цілителя Шигана вдарив мені в ніс. Я швидко відступила від неї знову.
— Якщо ти не проти, мушу перекинутися словом з Лорною, — сказала мама.
Я швидко кивнула. Вона побігла, а я на мить задумалася про те, щоб піти до Кенни та інших. Але не могла. Поки що не могла.
На серці стало важко, коли я вийшла з вікторіанських садів і підійшла до оранжереї. Притулилася до дверей і вдихнула аромат квітів. Повільно пройшла крізь численні ряди рослин і повз грядки. Відмахнувшись від кількох пагонів плюща, увійшла в оранжерею. Сіла на край фонтана й провела рукою по воді. Там поринула в думки. За декілька хвилин почула кроки й підвела очі. Ділан відсунув плющ і увійшов до оранжереї.
— Хочеш побути сама? — тихо запитав він.
Я на мить замислилася. Потім похитала головою. Він підійшов і сів поруч. Я потягнулася до його руки, не змогла втриматися. Тоді змусила себе сказати те, що мала сказати ще кілька днів тому.
— Пробач, — прошепотіла я.
Ділан підняв голову:
— Що?
— Вибач, що я зникла вночі. І вибач за те, що сталось, коли я тримала списа. Я не хотіла тебе налякати.
Ділан погладив мене пальцем по долоні:
— Буду чесним. Я пішов би за тобою куди завгодно. Інколи дивуюся, чому ти мене не попросила.
У відповідь на його погляд я широко розплющила очі:
— Ти тієї ночі розповів мені, що сталося з твоєю сім’єю. Ти зізнався мені, що якби зі мною щось трапилося, ти зробив би те саме. І я не могла цього допустити.
Ділан насупив брови, а в його карих очах з’явилося тепло. Потім пригорнув мене до себе і міцно, дуже міцно обійняв. Я знову почала плакати. Він ніжно гладив мене по спині, шепотів заспокійливі слова і притискав до себе. Аж поки раптом не застиг.
— Зої?
— Що таке? — хрипко запитала я, коли він відсторонився від мене.
— Ти бувала тут… проводила тут час із Бо?
Я повільно кивнула:
— Так, а що?
Ділан не подивився на мене. Замість цього він розглядав щось за моїм плечем.
— Тому що він тут.
Я розвернулася. Але там нічого не було. На мить я подумала, що Ділан зіграв зі мною злий жарт, аж поки не зрозуміла.
Він був женцем.
Він мав особливий зв’язок із потойбіччям і душами.
— Що ти маєш на увазі? — прошепотіла я.
Ділан не зводив погляду з місця позаду мене. Тоді схилив голову набік.
— Це трохи нахабно, тобі не здається? Зазвичай, коли привиди передають мені повідомлення, вони поводяться доброзичливіше. — Ділан знову зробив паузу, потім зітхнув, видаючись майже покірним: — Гаразд. — Тоді повернувся до мене: — Бо каже, що не може повірити, що ти обрала одну з найпотворніших його фотографій для меморіалу, адже на ній у нього пухкі щоки.
На якусь мить я просто витріщилася на Ділана. Потім пирхнула, а сльози знову наповнили очі. Насправді саме такої фрази я могла сподіватися від Бо.
— Він справді тут?
Ділан кивнув.
— Скажи йому, що мені жаль. Скажи, що не хотіла, щоб так сталося. Що мала повірити йому, я так цього хотіла…
Ділан заспокійливо поклав руку мені на ногу, коли моїми щоками знову потекли сльози.
— Він знає, Зої. Він знає, як тобі боляче. І хоче, щоб ти не звинувачувала себе.
Я схлипнула:
— Але він загинув через мене. Той напад призначався мені.
— Він каже: «Я зробив би те саме знову. І якщо ти не перестанеш через це плакати, я переслідуватиму тебе вічно. Тому опануй себе і будь бійцем, яким ти була тієї ночі».
Я заховала обличчя в долоні, плечі затремтіли. Ділан міцно обіймав мене. Мені знадобився певний час, щоб заспокоїтися. І коли я це зробила, Ділан прошепотів:
— Він готовий піти. Ти просто маєш сказати йому, Зої.
Я відчула дивне тепле поколювання на іншому плечі. Повернувши голову, я була майже готова побачити там Бо, але так і не побачила. Але відчула. Ніби на моєму плечі лежала невидима рука.
— Дякую, Бо, — прошепотіла я. — І пробач мені, будь ласка.
Ділан більше нічого не сказав. Але коли за вікном зашумів вітер, мені здалося, що з шелесту листя плюща я почула шепіт:
— Я пробачу, якщо пробачиш ти.