Страница 92 из 98
Глава 32
27
Поминальна служба за загиблими відбулася через декілька днів у вікторіанських садах академії. Там були всі сім’ї членів Ради, тож, коли ректорка Баскервіль вийшла вперед і почала свою промову, я стояла поруч із мамою. Я не слухала того, про що йшлося в промові. Навіть після кількох днів у медпункті та численних розмов із хранителями та членами Ради я все одно була не при собі. Здавалося, ніби спис забрав частину моєї душі.
Я й гадки не мала, скільки часу тривала церемонія. Час від часу я вловлювала поодинокі фрази. Про те, яким винятковим бійцем був Бо, і про його відданість. Що зробила професорка Мулліґан для учнів і як її самопожертва надихнула саму ректорку. Баскервіль також сказала кілька особистих слів про декого з інших загиблих. Я просто стояла там і пропускала це через себе. Дозволила очам ковзати по інших. Мерфі досі носив руку на перев’язі, а його рана від зубів гончака мала жахливий вигляд, примушуючи сумніватися в тому, що колись вона загоїться достатньо для того, щоб хлопець міг літати у формі перевертня. Кенна схилила голову на здорове плече Мерфі і водночас підтримувала хлопця. Джорджина й Амара трималися за руки, остання досі потребувала милиць через травму ноги. Лоркан, якого я ніколи в житті не бачила таким серйозним, і сестра Бо, яка постійно кидала на нас із Лорканом колючі погляди.
Гнів сім’ї Бо сильно вдарив по нас із Лорканом. Вони звинувачували нас у смерті Бо, адже хлопець опинився вдома лише через нас. Однак якщо Лоркана це звинувачення розлютило, то я майже не відреагувала на нього, бо вже давно вважала себе винною. Я важко зглитнула.
Хтось легенько торкнувся моєї долоні, і я повернула голову. Ділан став поруч зі мною так близько, що наші руки злегка торкалися. Я могла простягнути йому руку, якби потребувала цього. Він завжди буде поруч, щоб підтримати мене. Він неодноразово давав мені це зрозуміти протягом останніх кількох днів. Але я все одно вагалася. Занадто багато всього треба було усвідомити. Окрім Бо, було ще й убивство Крі, після якого я мало не заподіяла шкоди самому Ділану.
Я надто добре пам’ятала відчуття сили списа, що проходило крізь мене. Часом здавалося, що всередині мене досі залишається іскра тієї одержимості священної зброї.
Зненацька натовп заворушився, і я підвела погляд. Вочевидь, час промов закінчився. Присутні одне за одним підходили до ложі з фотографіями полеглих. Деякі підносили руки до губ на знак поваги, а потім прикладали їх до грудей на рівні серця. Інші ставили квіти або свічки на меморіал. Мені перехопило подих. Мама потягнулася до моєї руки. Я стиснула її пальці, а вона здавила мою руку у відповідь, перед тим як настала наша черга пройти вперед.
Я взяла із собою фотографію та квітку. Це був знімок, на якому ми з Бо дітьми бігали разом на галявині перед його будинком. Я погладила її пальцями, а потім нахилилася й поклала до інших фотографій. Перед нею я поклала білу лілію, що принесла із собою. Мама запалила лампадку. Я подивилася на фотографії, що стояли поруч, і очі мені запекли. Я зраділа, коли нам довелося звільнити місце для тих, хто чекав за нами. Мама обійняла мене за плечі, і ми разом пішли трохи далі, поки не опинилися на певній відстані від решти скорботних. Я побачила своїх друзів, які стояли разом, але була рада, що мені не доведеться до них приєднатися. Мені не вдалося достатньо з ними поспілкуватися. І я боялася, що незабаром це доведеться зробити.
— Зої,— вирвала мене з роздумів мама.
Я глянула на неї. Вона торкнулася моєї щоки. Хоча мама ніколи ні з ким не ділилася своїми переживаннями, зараз я бачила на її обличчі біль, але разом із тим у її погляді було тепло, яке нечасто побачиш.
— Ти знаєш, як я тобою пишаюся? — запитала вона.
— Що? — скрикнула я.
— Протягом останніх місяців ти неодноразово доводила, якою сильною, незалежною і сміливою жінкою виросла. Хоча ці місяці стали для тебе неабияким випробуванням, ти знову і знову доводила, на що здатна. Мені прикро, що через мене ти засумнівалася в собі. Я впевнена, що нікому іншому не вдалося б те, що змогла ти.
Я ніби мимовільно похитала головою:
— Та ні, мамо. Віолет втекла через мене. Через мене Бо…
— Бо загинув, тому що він був бійцем. Він захищав тебе. Те саме він зробив би, якби залишився тут тієї ночі.
Я знову похитала головою:
— Ти не можеш цього знати напевно.
— Можу. Адже неодноразово бачила подібні бої. І тому що знаю, яким чоловіком Магвайри виховували свого сина, — вона продовжувала пильно дивитися на мене. — Ти ж зробила б для своїх друзів те саме, хіба ні?
Я слабо кивнула:
— Так, але ж…
— Якщо ти продовжиш занурюватися в темряву, жертва Бо буде марною. Не дозволяй темряві перемогти, Зої. Твої друзі та сім’я люблять і потребують тебе.
Мама обійняла мене. Це були короткі, міцні обійми, але все одно через них емоції вихлюпнулися через край. Сльози потекли з очей, і щойно я почала плакати, то вже не могла зупинитися.
— Це було так жахливо, мамо, — схлипувала я.
Вона погладила мене по волоссю:
— Я знаю. Але ти впоралася. І впораєшся в майбутньому. Це жахливо і сумно, та в майбутньому є стільки всього, що треба для себе відкрити. І хай там що, я завжди поруч. Більше, ніж протягом останніх кількох місяців.
Ми ще трохи обіймали одна одну, а потім вона відступила від мене.
— Дякую, — пробурмотіла я.
— Калліопе, — почувся голос здалеку.
Ми одночасно обернулися і побачили цілителя Шигана, що прямував до нас. Він був одягнений у чорний костюм і тримав у руках товстий пуховик, який трохи згодом накинув мамі на плечі. Його руки затрималися там на мить. Він нахилився вперед:
— Не захворій. Ти потрібна Раді цілою й неушкодженою.
На цих словах він розвернувся, а я здивовано витріщилася на маму, чиї щоки розпашілися, хоча вона й дивилася вслід цілителю похмуро.
— Не впевнена, чи мені слід захоплюватися, чи обурюватися, — промовила я та зауважила, що мама насупилася ще дужче.
— Він завжди був таким грубим. Навіть тоді, коли ми разом училися в академії.
— Ви були… разом?
Я ледь наважилася запитати й одразу пошкодувала про це, коли мама гірко стиснула губи.
— Ні, хоча він, безсумнівно, хотів би. Але слушний час так і не випав, а він завжди був надто зайнятий критикою Ради. Твої дідусь і бабуся ненавиділи його. А з твоїм батьком я познайомилася трохи згодом.
Я запитально поглянула на неї, проте вона випнула підборіддя і, здавалося, закрила цю тему.
— Я хочу, щоб ти телефонувала мені щотижня. І приїжджай додому, коли захочеш.