Примарне правління

Я раптом побачила все дуже чітко. Усе розгорталося у мене перед очима, як на долоні, я кришталево чітко сприймала кожну деталь. Я розпізнавала закономірності в його атаках, постійно ухилялася від них і тримала списа таким чином, щоб він не міг той дістати. Тоді вже і я перейшла в атаку та вдарила списом. Я поцілила в руку, і Крі закричав від болю. Але це не завадило йому продовжувати атакувати мене мечем. Я пропустила ще один удар. Повільно опустила голову й побачила, як кров сочиться з глибокої рани. Мало бути боляче. Але не було.

Ми з Крі продовжували переслідувати одне одного, б’ючись на кризі. Він замахнувся, я насилу ухилилася, і тоді він прокричав:

— Ти ніколи не зможеш зупинити мене!

Він цілився просто мені в груди, я здригнулася, зробила крок уперед, опинилася дуже близько до нього і підчепила своєю ногою його ногу. Тоді штовхнула в корпус, щоб збити з ніг. Але Крі був сильнішим і потягнув мене за собою.

— Я вб’ю тебе. Потім уб’ю твого друга і кожного, хто посміє стати у мене на шляху. Тож пора прощатися, Зої.

Я сягнула до сліпучої сили всередині мене — сили списа. Коли Крі відвів свій меч назад, я ухилилася від удару, лезо торкнулося мого плеча. Тоді випростала руку… і завдала удару.

Спис простромив груди Крі. Хлопець заревів від болю. Зброя запалала ще яскравіше, а його крик відлунював крізь ніч, переплітаючись із нелюдською агонією. Але я не випустила зброї з рук. Замість цього я висмикнула спис назад. Бездиханне тіло Крі впало на землю.

«Більше, — майнуло в моїй голові. — Більше».

Я обернулася. За кілька метрів від мене хтось стояв. Людина, яка впала навколішки і чий крик розірвав ніч.

Віолет.

Вона теж мусить померти. Я здійняла спис і пішла до неї, коли хтось загородив мені шлях.

— Зої, — промовив він. Цей голос був таким знайомим. Знайомішим за все на світі. — Не потрібно більше битися.

Я ошелешено похитала головою. У моїх венах досі пульсувала сила. Мені потрібно було знайти для неї вихід. І він був всього за кілька метрів від мене. Вона вбила Бо. А я вб’ю

її

.

— Я знаю, що ти прагнеш завдати їй болю. Але ми виграли бій. Нам вдалося, — промовив Ділан.

Я знову похитала головою. Він не міг мені вказувати. Ніхто не міг. Ніхто не розумів, що я пережила, якого болю зазнала і на які жертви пішла. Потім Ділан торкнувся мого плеча. Я здригнулася. Можливо, варто направити спис Луга на нього.

«Ні, — промайнуло в голові. — Я не завдам йому шкоди. Ніколи».

— Зої, — він торкнувся іншої моєї руки. — Я тут.

Я хотіла заплющити очі й потонути в його теплому голосі. Хотілося знову кинутися в обійми. Хотілося ніколи не вставати з його ліжка.

Мої руки тремтіли. Я ослабила хватку на списі.

— Повернися до мене, смілива дівчинко, — прошепотів він, притягуючи мене до себе. — Повернись.

Спис із брязкотом упав на лід. Ділан обійняв мене, коли сила Луга повільно вийшла з мого тіла, залишаючи по собі лише болючу оболонку. Але Ділан був поруч. І він підхопив мене.