Страница 9 из 98
Глава 7
2
Протягом дня я почувалася краще, бо мала на чому зосередитися. А саме на тому, щоб не відставати від мого нового розкладу занять. Я серйозно поставилася до тренувань, щоб на мене знову не напали так легко, як майже два місяці тому. А також на інших буденних справах, як-от оздоблення нашої з Кенною кімнати.
Ми з подругою йшли до їдальні в головному корпусі академії, щоб провести там обідню перерву. Вона взяла мене під руку й мало не підстрибувала на радощах.
— Твоя мама така крута, — промовила вона. — Не можу повірити, що вона замовила ковдру й для мене.
Сьогодні вранці до нашої спільної кімнати в гуртожитку привезли пакунок, у якому були дві величезні, неймовірно гарні стьобані ковдри з найкращих тканин, підібрані відповідно до інтер’єру наших з Кенною сторін кімнати. Місце, яке ще декілька місяців тому здавалося украй похмурим і порожнім, поступово набуло барв — і не без допомоги моєї мами. Хоча мої стосунки з мамою були складними, але, на щастя, це не стосувалося вибору одягу чи облаштування житла.
Я всміхнулася сама до себе.
— Тобі справді сподобалося?
Кенна так енергійно закивала, що її кучері застрибали від хвилювання.
— Ще б пак! У мене ніколи не було таких м’яких, пухнастих і гарних речей! Вона навіть знала, що кораловий — мій улюблений колір!
— У моєї мами на таке талант.
Кенна здивовано глипнула на мене:
— Ти зараз серйозно? Ти їй не казала?
— Ні, справді ні. Можливо, в неї є якесь додаткове магічне чуття.
Кенна захихотіла, тимчасом як ми ставали в чергу за їжею.
— Я напишу їй листівку. Або надішлю квіти. Або і те, і те.
Я теж усміхнулася, хоча й через силу. Після тієї ночі, коли Крі та Віолет на нас напали й моя мама зцілила Кенну, подруга почала захоплюватися нею. Було дуже мило спостерігати, як Кенна поступово змінюється. Вона вже не була тією замкнутою дівчинкою, яку я колись зустріла, а перетворилася на сильну й віддану подругу. Я настільки полюбила її, що інколи на тренуваннях просто думала про те, що більше ніколи не дозволю нікому її скривдити, а тому старалася ще більше.
— Лазанью, будь ласка, — промовила Кенна.
Я замовила те саме, після чого ми з підносами рушили до полиці з десертами.
Кенна схопила передостанній десерт і попрямувала до каси. Я саме зібралася взяти останній шоколадний мус, аж раптом хтось штовхнув мене, проскочив уперед і вихопив його просто в мене з-під носа.
Це була низька широкоплеча дівчина з каштановим волоссям, що носила зачіску «піксі». Я впізнала її ще до того, як вона зневажливо посміхнулася мені через плече.
Джорджина Донован тепер офіційно підписала собі смертний вирок.
Я знала це передусім через те, що була банші й могла передбачати смерть людей зі свого оточення. Але насамперед я знала, що ця дурна корова мала загинути від моїх власних рук. Якщо хтось і мав зупинити Джорджину та стерти її самовдоволену посмішку з писка, то це саме я. Я прийняла таке рішення майже два місяці тому, коли вона зламала мені носа, лише щоб продемонструвати, наскільки кепсько я б’юся. Я, звісно, ще не надто досвідчена, але за останні сім тижнів стала швидшою і вправнішою. А також я маю величезну перевагу: завдяки моїй магії більшість учнів академії Еверфолл бояться мене. А це означало, що я могла цим скористатися.
Джорджина щойно стала в чергу до каси (на її підносі височів «мій» вкрадений десерт, наче знак її неприязні до мене, яка, схоже, досі не вщухла). Що ж, це почуття було взаємним.
Я гучно гепнула своїм підносом об стійку біля каси. Джорджина повернулася та глипнула на мене. Я доклала всіх зусиль, щоб зробити якомога відстороненіший вираз обличчя, протримала його декілька секунд, а потім різко подивилася на неї ясним поглядом і широко розплющила очі, ніби від жаху. Я важко дихала. Обличчя Джорджини стало блідим. Вона відступила на крок, потім ще на один, доки не наштовхнулася на когось із однокласників. Тим часом я відкрила рота, ніби ось-ось кричатиму. Джорджина зникла швидше, ніж я встигла кліпнути. Вона навіть залишила свій піднос біля каси.
Я зачекала, поки вона зникне з поля зору, потім безтурботно всміхнулася, взяла десерт із її підноса й поставила поруч зі своєю їжею. Після цього звернулася до касирки.
— Ось, будь ласка, — промовила я і простягнула свою картку.
Жінка ніби нічого й не помітила і з байдужим виразом обличчя провела карткою через термінал. Хтось стояв позаду мене, і я відчула тепло, яке огорнуло мене. Коли ця людина нахилилася до мене, спиною пробіг холодок. Я знала, хто це, ще до того, як він заговорив. Так само, як і минулої ночі.
— Я добре бачив, що ти щойно встругнула, — прошепотів він мені на вухо.
Я забрала картку в касирки, поклала до гаманця й спробувала заспокоїти своє прискорене серцебиття.
— Чудово, — відповіла я захриплим голосом, підхопила свій піднос і з гордо піднятою головою повернулася.
Темні очі Ділана зустрілися з моїм поглядом.
— Не надто ввічливо змушувати людей думати, що вони ось-ось помруть, — зауважив він.
Здавалося, він грав роль мого сумління, яке, схоже, вирішило втекти. Але якщо він думав, що це спрацює, то сильно помилявся. Я байдуже стенула плечима:
— Це так само неввічливо, як ламати людям носи.
Він схилив голову набік.
— Якщо я не помиляюся, ти теж зламала мені кілька кісток, і я тобі це пробачив. То, може, нарешті виявиш трохи милосердя?
Я підняла брову:
— По-перше, я не навмисне завдала тобі болю, і ти це знаєш. А по-друге…
Я зауважила, наскільки близько він стоїть і як добре пахне. Кавою, водночас шкіряною курткою і просто собою. Аж раптом я пригадала, що його пальто досі лежить в моїй кімнаті. Сьогодні вранці, після бурхливої гулянки, я прокинулася, огорнута ним, ніби ковдрою, але це була таємниця, яку я заберу із собою в могилу. І сподіваюся, Кенна теж. Хоча вона через це мало не померла зо сміху.
Я затримала на Діланові погляд на мить довше, ніж слід було, це сталося через те, що з його недбало зав’язаного хвоста вибилося пасмо волосся. Мені аж пальці засвербіли від бажання поправити його, але я міцніше стиснула піднос. Так міцно, що суглоби на пальцях побіліли.
— По-друге? — перепитав він, простягаючи касирці картку й не відводячи від мене погляду.
Я зосередилася:
— По-друге, я трохи мстива. Я запам’ятовую все. Назавжди. Якщо мене кривдять, я записую це в уявний список і ніколи не забуваю.
Кутики Діланового рота злегка сіпнулися. Я бачила, що йому весело, але він рідко дозволяв собі щиро сміятися. Як на мене,