Страница 8 из 98
Він підняв руки й накинув на мене своє пальто. Лише тоді я помітила, що тремчу. До того ж настільки сильно, що аж зуб на зуб не попадав. Ділан, здавалося, контролював себе краще. Його пальці рухалися впевнено, він переходив від ґудзика до ґудзика, доки не застібнув пальто повністю. Потім розвернувся й приніс решту моїх речей. Після цього допоміг мені взутися і мовчав так довго, що я майже відчувала, як хвилі його люті накочуються на мене.
Коли він знову підвівся, я відчула його погляд на собі, але не підняла очей. Минуло декілька секунд. Потім Ділан поклав свої холодні пальці на моє підборіддя й підвів його, змушуючи подивитися йому у вічі. Мені пересохло в горлі, коли я побачила бурю емоцій на його зазвичай стриманому обличчі.
— Припини це, — одразу промовив він.
— Що саме? — запитала я ледь чутно.
— Відштовхувати мене. Навмисно наражати себе на небезпеку.
Він відпустив моє підборіддя. Лише тоді я зауважила, що несвідомо схилилася, щоб торкнутися його.
Я намагалася підібрати слова, але все, що спадало мені на думку, могло знову роз’ятрити рану всередині мене. І я не хотіла уявляти, що станеться потім. Мені вже перехоплювало подих.
— А тобі що до того? — замість цього запитала я.
— На таке дурне запитання я відмовляюся відповідати. А тепер ходімо. Я собі вже зад відморозив.
На цьому слові він попрямував до таємної стежки, що пролягала вздовж кордону кампусу й вела до гуртожитку Срібних Круків. Мені не залишалося нічого іншого, як піти слідом. Щільніше закуталася в його пальто і сховала руки в кишені, огорнута приємним запахом Ділана й теплом.