Страница 7 из 98
Чорне волосся спадало йому на чоло, обличчя було похмурим, наче він однозначно не мав анінайменшого бажання тут бути. На мить я зупинила погляд на широких плечах, а потім знову поглянула йому у вічі. Я усвідомила, що люди навколо нас оминали його, але не могла звинувачувати їх у цьому. Ділан мав репутацію небезпечної людини. Його дар полягав у тому, щоб супроводжувати душі померлих у потойбічний світ крізь завісу й гарантувати, що вони підуть, а не залишаться привидами на вічність. Проте сотні років тому наші предки, Туата де Дананн, яким ми завдячуємо своєю магією, ухвалили спеціальну постанову, згідно з якою женці могли використовувати свою смертоносну здібність під час війни, щоб забирати душі ворожих народів, наприклад, Фоморів. У наші дні це було заборонено — ніхто не мав права використовувати магію, даровану нашими предками, проти інших нащадків, а проти звичайних смертних і поготів. Та це не зменшувало поваги, яку всі проявляли до Ділана. І це було зрозуміло, бо кожен, хто бачив його магію на власні очі, знав, на що він здатний. Ба більше, те, що він торгував наркотиками й алкоголем і був готовий за гроші зробити майже будь-що (байдуже, скільки правил академії він при цьому порушував), цей ефект лише посилювало.
— Захоплююся життям, — трохи загальмовано відповіла я.
Мої слова звучали розтягнуто, я й сама чула, як алкоголь сповільнює мій язик.
Між брів у Ділана залягла ледь помітна зморшка.
— Мені здається, що ти навмисно наражаєш себе на небезпеку.
Я висмикнула свої руки з його.
— Я не єдина купаюся, — насупилася я, вказуючи на інших.
Ділан перевів погляд на інших, а потім знову повернувся до мене:
— Мене не дуже цікавлять інші. Я прийшов сюди заради тебе.
Я стенула плечима:
— Я тебе не просила.
Зморшка між його бровами поглибилася:
— Ходімо.
— Куди?
Неспішна гірко-солодка усмішка з’явилася на моєму обличчі. Я зробила крок до нього, вода бризнула на його черевики, коли я поклала руку йому на груди.
— До тебе?
Його погляд ковзнув моїм обличчям, а потім опустився вниз до мого мереживного бюстгальтера. Лише на мить, але я це помітила і відчула, як у мені закипає тріумф. М’язи на його щелепі напружилися.
— Припини ці ігри, міс Еверфолл.
Він чудово знав, що звертаючись так, він зводить мене з розуму. По-перше, через ледь помітну насмішку в його голосі, а по-друге, тому що я вже давно не входила до комітету конкурсу краси академії, а спогади про це досі завдавали мені болю. Окрім цього, він розмовляв зі мною так, ніби ми були на нашому занятті з наставництва. Дратування мене було однією з особливостей Ділана, і він, здавалося, чудово знав, на які кнопки потрібно натискати. Мимоволі я задумалася, чи робив він це навмисно. Чи намагався таким чином змусити мене відчути щось, окрім заціпеніння. Але я одразу ці думки відкинула.
Шукати прихований сенс у його поведінці було кепською ідеєю. Раніше вже траплялися моменти, коли я так робила. Один із них стався майже два місяці тому, тієї ночі, коли він отримав поранення в бою і я піклувалася про нього. На мить ми перейшли межу. Я поцілувала його і вперше взяла те, чого прагнула, — не замислюючись, не зважаючи на наслідки. Одначе це було багато тижнів тому, відтоді нічого подібного більше не траплялося. І причина була не у відсутності зацікавлення з мого боку. А в тому, що я натикалася на жорстку стіну, яку Ділан знову вибудував навколо себе. Натомість він, здавалося, зосередився лише на тому, для чого його призначили моїм наставником в академії. У його плани входили ранкові заняття з наставництва і багато тренувань. Ну і, звісно, було ще це — він постійно стежив, щоб я не наробила дурниць. Так, ніби його тітка, професорка Чен, призначила його не лише моїм наставником, а й особистим охоронцем. Ніби я для нього була не більше ніж клятою роботою.
Ця думка теж завдавала мені болю, і я мала якось її позбутися.
— Можеш із задоволенням поскаржитися своїй тітці, — буркнула я, ненавидячи грубість, що звучала в моєму голосі. — Чи беспосередньо ректорці Баскервіль! Піди розкажи їй.
Із цими словами я повернулася й хотіла піти до інших, які вже купалися в озері, сміялися й верещали від холоду.
— Тобі краще завтра вранці бути у формі, — пролунав голос позаду мене.
— А що, як не буду? — зухвало запитала я. — Ти тренуватимеш мене особливо жорстко?
Озирнувшись через плече, я побачила лише його похмуре обличчя. Я занурилася до пояса у воду, й від крижаного холоду мені перехопило подих. В очах потемніло, і я відчула, як мої кінцівки пронизують водночас крижані й гарячі голки. Я пірнула під воду й залишалася там, поки тиск у грудях не став нестерпним. Раптом дві сильні руки обхопили мене й витягли нагору. Я рвучко вдихнула й побачила перед собою Ділана: його темні очі пильно дивилися на мене.
— Чорт забирай, Зої, — гаркнув він.
Його суворий тон пробивав моє заціпеніння не менше, ніж крижана вода. Я напружилася, коли мій захисний щит почав давати тріщину і біль пронизав мене зсередини. Біль, який я так ретельно приховувала. Він не повинен був виходити назовні. Наслідки були б фатальними.
Ділан мовчки підняв мене і перекинув через плече. Я зарепетувала:
— Що ти в біса робиш?
— Несу тебе додому.
— Відпусти мене негайно.
Він проігнорував мої верески й мовчки побрів водою. Коли ми дісталися берега, я змогла крадькома побачити, як люди, що стояли там, поспішно розступалися, даючи Ділану пройти. Мабуть, він увімкнув найтемніший погляд женця, який завжди лякав людей у кампусі, і я не могла їх у цьому звинувачувати. Ділан міг бути страшним, коли хотів того.
Мимохідь він підхопив своє пальто, що звисало з гілки, і продовжив шлях між дерев у глиб лісу.
— Мої речі досі на озері, — нагадала я, а його плече з кожним кроком впиналося в мій живіт, від чого мене починало поволі нудити.
Коли ми відійшли від вечірки на кілька метрів, він нарешті опустив мене на землю. Моє тіло мимоволі ковзнуло по ньому, сантиметр за сантиметром, і я затамувала дух, коли знову відчула землю під ногами. У карих Діланових очах досі лютувала похмура невблаганна буря, а обличчя було затьмарене гнівом та чимось іншим, чого я ще не могла розпізнати.