Страница 89 из 98
Хтось штовхнув мене ззаду і цим відірвав від Віолет, змусивши приземлитись обличчям на тверду землю. Я одразу ж стиснула руків’я меча Бо. Рука боліла, обличчя горіло, як і легені, яким, здавалося, просто бракувало повітря. Але кров бурхливо мчала судинами. Я опанувала себе. Вчепилася в сліпу лють, бо вона допомагала мені впоратися з цим, так само, як і магія Кліодни, що протікала крізь мене.
Я знову випросталася і стала лицем до лиця з обома Віланами. У руках Крі був меч, який він замовив у Фінна Томпсона, — копія священного меча Нуади. Бо розповідав мені, що з цього меча виходить темна сила, яка впливала і на його вчинки раніше.
Ніч у кузні не минула для Крі безслідно. На одному боці його обличчя досі виднівся шрам від опіку, який йому залишила я, штовхнувши на вугілля. Частина його волосся згоріла й не відросла, тож два боки голови дуже контрастували. Коли я побачила Віолет і Крі, іскра болю пробила заціпеніння, що охопило мене відтоді, коли я схилилася над бездиханним тілом Бо в підвалі. Аж раптом я відчула просто позаду себе ще когось. Це відчуття, здавалося, вгамувало біль у зародку і спричинило радісне збудження в моєму тілі.
— Не займай її. Інакше я роздеру тебе на шматки, — пролунав похмурий голос у мене за спиною.
Ділан став поруч зі мною. Я не могла глянути на нього. Мені було надто соромно за те, що я втекла, і за наслідки, до яких це призвело.
— Будь обережнішим із погрозами, женче. Тобі не сподобається моя душа, повір, — холодно відповів Крі.
Мій погляд ковзнув по мечу. Витончене лезо з хвилястими візерунками й руків’я із кристалом. Він відсвічував червоним, а в камені танцювали чорні вихори. Я згадала слова Бо.
«Це було так, ніби в моїй голові панувала темрява. Всі негативні почуття всередині мене взяли гору. Настільки сильні, що я мало не вбив Парка».
Від меча, безсумнівно, виходила темна магія, і вона, здавалося, огорнула Крі майже повністю. Я задумалася, чи не припустився Фінн серйозної помилки, коли кував зброю. Чи саме тому священну зброю, як-от меч Нуади, не можна було копіювати, аби не сталося щось подібне. Чи меч випромінював таку енергію через зіпсовану душу Крі.
Земля затремтіла, і я на мить похитнулася, як і Ділан поруч зі мною. Хоча було темно, я побачила тінь, що рухалася під поверхнею озера. Морський змій.
— Чому ти не дістав скарб раніше? — запитала я.
Крі скривив кутики рота в гіркій усмішці:
— Не тому, що не намагався. Ця річ, на жаль, захищена різними заклинаннями, зокрема й магічними рослинами.
Ось чому він так сильно хотів звільнити Віолет. Не лише тому, що дбав про неї як брат, просто вона була невід’ємною частиною його плану. Йому потрібна була її магія, щоб пробратися крізь чарівні рослини. Мої думки летіли все далі:
— Чому ти так сильно його хочеш? Для чого він тобі?
— Я зроблю тобі послугу і втамую твою цікавість. Може, тоді ти ще раз подумаєш, чи не краще перейти на правильний бік, — він накреслив мечем звивисту лінію в повітрі. — Є одна легенда. Та, яку вчителі приховують від нас. Є конкретна причина, чому чотири скарби Дану наділені такою силою. Заволодівши одним із чотирьох скарбів, можна відчинити ворота в Тір-на-Ног.
На мить я замислилася над його словами.
— І чого, в дідька, ти хочеш цим добитися?
Крі глянув на Віолет і тільки похитав головою у відповідь на моє запитання так, ніби воно було безглуздим.
— Мені набридло почуватися загнаним в рамки. Те, що заповідали нам сиди, — це лише крапля сили, що дрімає в них. Цього замало. Згідно з легендою, отримавши доступ до Тір-на-Ног, той, хто володіє чотирма скарбами, зможе набути сили самого бога.
— Але у тебе немає чотирьох скарбів, — повільно промовила я.
Він усміхнувся:
— Ні, але щоб відчинити браму, вистачить і одного. І щойно я дістану списа, який є тут, і перейду туди, то отримаю все, що належить мені по праву.
Ніби звертаючись сама до себе, я похитала головою. Крі й Віолет не зупиняться ні перед чим, щоб втілити свій божевільний задум. Не можу й уявити, що вони зроблять, отримавши ще більше влади. Не можна дозволяти, щоб хтось мав стільки влади. Я мала будь-якою ціною завадити їм заволодіти списом, який оберігався змієм.
— Я не дозволю тобі це зробити, Крі, — виголосила я.
— Мені щиро байдуже, що ти про це думаєш, Зої. Я заберу те, що хочу. Ти вже мала б знати, що я не переймаюся наслідками. До того ж я вже давно домовився про те, щоб домогтися свого.
Крі підняв руку, і перш ніж ми з Діланом встигли щось зробити, крига оглушливо тріснула за кілька метрів від нас. Пролунав гуркіт, і я побачила морського змія, що виповзав з отвору. Він був таким само небезпечним і смертоносним, як і під час першого випробування турніру. Його тіло виблискувало в місячному світлі, наче зроблене з льоду.
Крі знову підняв руку і щось пробурмотів. Голова морського змія сіпнулася. І тут я зрозуміла.
Саме Крі міг керувати змієм.
— Віолет. Він недовго мені коритиметься. Подбай про рослини, — промовив Крі, і Віолет кивнула.
Я мала зупинити їх. Я вже зібралася атакувати Крі, коли шлях мені перегородила Віолет. Вона знову почала заклинати рослини. Ліани вистрілили в мій бік із кількох напрямків. Але цього разу я була не одна. Там був Ділан, і він рухався швидше, ніж я коли-небудь бачила. Своїм атаме він рубав ліани, перш ніж вони діставалися до мене. Тим часом Крі відходив усе далі по озеру, а змій виконував його мовчазні команди. Рухи істоти були уривчастими, не такими плавними, як під час випробування, наче зв’язок розривався. Крі міг наказувати змієві, та це не могло тривати вічно. Ось чому він звернувся до Віолет. Тієї ж миті ще одна ліана атакувала мене, і Ділан ступив між нами, піднявши зброю, готовий до бою.
Ні
.
Ні
,
тільки
не
знову
.
Серце враз підскочило до горла. Страх закипів усередині мене так раптово, що я на мить проігнорувала гнів. Я кинулася до ліани і безжально вдарила мечем. Я била знову і знову. Я ризикнула глянути й переконалася, що в його грудях немає рани. Шип зачепив обличчя, а з порізу на щоці, що тягнувся аж до кутика ока, текла кров.
— Йди і зупини Крі.
Голос Ділана долинув до мене наче здалеку, але я і не подумала його слухати, оскільки коріння дерев та інші рослини все ще атакували нас.
— Я не дозволю тобі битися з Віолет самотужки, — крізь зуби процідила я.
— Ти мусиш. Довірся мені.
Я глянула на нього із сумнівом. Не могла його втратити. І знала, на що здатна Віолет.
У відчаї я похитала головою:
— Не можу.