Примарне правління

Глава 31

26

Дорога назад до кампусу мала б здаватися довгою. Я мусила щось відчувати. Сум. Злість. Розчарування. Але цього не було, на мене ніби впала важка ковдра. Було лише заціпеніння. І лише воно підтримувало мене. Лише воно допомагало не впасти остаточно. Коли Лоркан схопив мене і потягнув за собою, я спершу опиралася. Але потім в моїй голові пролунали останні слова Бо.

«Ти повинна зупинити Віолет. Пообіцяй мені, що…»

— Обіцяю, — прошепотіла я в тиші.

— Що? — Лоркан, який сидів за кермом, кинув на мене швидкий погляд.

Я просто похитала головою. Щось загуділо. Затихло. Потім знову.

— Зої, це твій телефон, — голос Лоркана звучав наче крізь завісу.

Тремтячими пальцями я витягнула з кишені свій мобільний. Щоб відповісти, мені знадобилося кілька спроб. На моїх пальцях досі була кров. Кров Бо. Мої руки так сильно тремтіли, що дзвонити уже припинили. Через декілька секунд подзвонили знову. Я нарешті змогла натиснути на дисплей.

— Алло?

Мій голос був хрипким. Зламаним. Як і все всередині мене. Ніби щось занурило туди свої пазурі і пошматувало те, що не підлягало відновленню.

— Зої, дідько. Я декілька годин намагаюся додзвонитися до тебе, — до мене промовляв голос Ділана. — Я так хвилювався. Ти де? Будь ласка, не кажи, що…

— Віолет і Крі прямують у кампус, — задихаючись, промовила я.

Коротка пауза.

— Що?

— Вони хочуть забрати скарб, захований в академії, — продовжила я, мій голос із кожним словом тремтів усе менше. — Вони небезпечні. Думаю, вони будуть не самі. І… Віолет… — довелося зібратися з думками, щоб промовити це. — Віолет убила Бо. Він… він мертвий.

На фоні чулися приглушені голоси. Мені здалося, що я впізнала голос Кенни, потім Мерфі і, зрештою, Джорджини.

— Мені дуже жаль, Зої, — прошепотів Ділан на тому кінці.

Я хотіла сказати більше.

«Це моя провина.

Я не впоралася».

Але Ділан, здається, розумів, що відбувається в моїй голові.

— Віолет зла, Зої. Це не твоя провина.

Я тільки пирхнула:

— Тебе там не було.

— Ні, але я знаю тебе. І знаю, як ти любиш тримати весь тягар світу на своїх плечах.

Я більше нічого не сказала.

— Ви повертаєтеся в кампус? — запитав він за якийсь час.

— Так. Окрім того, деякі члени Ради та лицарські загони вже в дорозі. Але ви… ви повинні залишитися в гуртожитках. Прошу вас. Ніхто з вас не повинен наражати себе на небезпеку.

Ділан ненадовго завагався.

— Ми не можемо дозволити їм отримати скарб.

Я міцно стиснула зуби. Він мав рацію. Я знала, що він має рацію, але все одно думка про те, що він битиметься з Віолет і Крі і, мабуть, не лишиться неушкодженим, спричиняла моторошний холод усередині мене. Водночас я усвідомила, наскільки егоїстичною була думка, що я радше дозволила б битися іншим людям, ніж тим, про кого я піклуюся найбільше.

— Я не витримаю, якщо щось трапиться з тобою, — прошепотіла я надломленим голосом.

— Я буду обережним. Гаразд? Повертайся до мене цілою й неушкодженою, і я зроблю так само.

Я кивнула, хоча він цього не бачив.

— Передай Кенні та Мерфі, що я люблю їх.

— Передам.

Ми закінчили розмову.

— Вони вже в кампусі? — тихо запитав Лоркан.

Я похитала головою:

— Ще ні.

Ми обмінялися поглядами, і, здавалося, обоє думали про одне й те саме.

Це було лише питанням часу.

Лоркан скерував машину на стоянку академії, і щойно ми вийшли, то зрозуміли, що нападники нас випередили. Ковані головні ворота академії були погнуті, а деякі прути повністю вирвані. Поза спиною мені пройшов мороз. А тоді моя магія прокинулася з такою силою, що мало не збила мене з ніг. Я відчула, що за межами академії причаїлася смерть. Я відчула її безповоротний холод, той самий, що переслідував мене так багато разів, але зараз він був сильнішим за все, що я коли-небудь відчувала. У мене перед очима спалахнули численні образи.

Кров, що стікає старовинними стінами.

Вікторіанські сади, від яких не залишилося нічого, крім чорних клаптів землі, завалені купами бездиханних тіл учнів.

Очі Ділана байдуже дивилися в небо, яке потемніло настільки, що здавалося, ніби боги проливають за нами сльози.

Ще більше облич затанцювало у мене перед очима, кожне з них було восковим і неживим.

Якщо я не задію свою магію і не зупиню Крі та Віолет, то побачене стане реальністю. Магія спонукала мене зробити щось. Я не могла дозволити цьому жахливому видінню здійснитися. «Цього разу я буду швидшою», — заприсяглася я собі. Не дозволю, щоб повторилося те, що сталося з Бо.

— Все гаразд? — запитав Лоркан, що стояв неподалік.

Я щосили намагалася опанувати себе, і довелося зробити кілька глибоких вдихів, перш ніж я нарешті кивнула. Я пробралася крізь видіння й сконцентрувалася на нашому плані. Ми майже прибули, я почула перші крики. Гадаючи, чи члени Ради вже тут, чи там тільки вчителі з додатковими лицарськими загонами, я витягла короткий меч, який взяла у Бо. Він був важчим за зброю, з якою я зазвичай тренувалася, але повертатися до кампусу беззбройною здавалося необачним. Коли долинув черговий крик, ми з Лорканом перезирнулися. Потім пришвидшилися і трохи згодом побачили нерухому постать у лицарському обладунку на узбіччі стежки. Можливо, це був один із вартових, що патрулювали кампус.

Коли ми з Лорканом рушили далі, з-поміж дерев несподівано виринула темна постать.

— Хто це тут у нас? — запитав молодий чоловік, якого я ніколи раніше не бачила.

З його зловісного тону і крові на щоці я припустила, що це, мабуть, один із послідовників Крі. Я стиснула меч міцніше.

На роздуми часу не було, адже наступної миті він напав на нас. За минулі кілька годин я зрозуміла, що не можна дозволити собі зволікати. Тому я робила те, чого мене вчили: билася.

Засліплена люттю, керована обіцянкою, яку дала Бо, я кинулася на цього чоловіка. Він, вочевидь, був вправним бійцем, бо кожен його рух був граційним і відточеним. Але мої рухи посилювалися новим спалахом моєї магії. Кожен удар відкидав його все далі назад. Зрештою Лоркан став поруч зі мною, пробурмотів заклинання і наказав чоловікові завмерти на місці. Обличчя суперника перекосилося, і він перестав рухатися. Наступної миті я замахнулася руків’ям меча і вгатила йому в скроню. Ворог упав.