Страница 84 из 98
— Все не так, — прошепотіла Віолет. Вона кілька разів кліпнула, і її скляні очі повільно прояснилися. — Крі… він мій брат. Я люблю його понад усе. Для нього я зробила б усе, що завгодно. І якщо це ув’язнення чогось мене навчило, то тільки того, що, допомагаючи йому, я зробила найбільшу помилку у своєму житті.
Я відповіла на її сповнений болю погляд і відчула ніжний приплив у серці. Та маленька частина мене, яка відчувала Віолет, тепер страждала разом із нею.
— Я думала, що зможу допомогти йому розібратися в усьому, розумієш? Якщо я буду поруч із ним достатньо часу. Якщо щосили старатимуся.
— Любов не може ґрунтуватися на тому, що ти готова скоїти заради людини, — відповіла я. — Якщо хтось любить тебе, він не чекає натомість нічого. І вже точно не такого.
— Мені було боляче бачити його таким. Настільки одержимим чимось, що я навіть не розуміла, що він робить. Але ніхто тут цього не розуміє, — її голос зламався, щоками потекли сльози. — Взагалі ніхто мене не розуміє.
Я більше не могла сидіти. Ніби керована чимось, я підвелася, обійшла навколо столу. Потім присіла навпочіпки і поклала руку на її тремтячу спину.
— Я розумію, Ві, — прошепотіла я. — Хоча те, що ти зробила, — це жахливо. Я розуміла тебе й раніше. І впевнена, що зможу зрозуміти тебе і сьогодні, якщо будеш зі мною відвертою і чесною. Та для цього мені потрібно знати, що задумав Крі.
Віолет схлипнула. Вона схилила обличчя на скуті на столі руки. Я відчувала, що всередині неї щось відбувається, що вона збирається мені щось розповісти. Я просто мала зробити останній крок.
— Ти можеш мені довіряти. Я замовлю за тебе слівце в Раді, якщо співпрацюватимеш. У тебе ще є шанси.
Її тіло здригнулося від чергового ридання:
— Я не можу.
— Ні, можеш. Я знаю, що можеш. І я знаю, що є частина тебе, яка все ще говорить за тебе. А не за дії твого брата.
Я ніжно погладжувала її по спині, коли двері зі скрипом відчинилися. Там стояв Бо, з посірілим обличчям, поруч із ним стояв Лоркан.
— Відійди від неї, Зої. Крі прямує до академії, ми повинні…
Далі все відбулося дуже швидко. Віолет сіпнула головою і щосили вдарила мене нею ще до того, як Бо закінчив. Від удару я відлетіла назад, обличчям потекла гаряча кров. На мить перед очима мені закрутилися зірочки. Раптом я почула брязкіт ключа, того самого, який щойно був у мене в руці. Я моргнула кілька разів, намагаючись відновити свій зір. Віолет саме збиралася зняти наручники зі своїх рук, коли Бо щодуху кинувся на неї. Але запізно. Кайданки дзенькнули об стіл, і Бо одразу ж підбіг до мене й потягнув назад, виставивши одну руку перед собою для захисту.
Віолет стояла навпроти нас, розтираючи зап’ястя. На її щоках ще блищали сльози, але обличчям уже розпливлася посмішка, а смуток зник так само швидко, як і з’явився.
— Не підходь до неї надто близько, Зої, — наказав Бо. — Вона завдала чимало клопоту хранителям, а декого з них сильно поранила. Вони будуть тут із хвилини на хвилину, щойно прибули деякі члени Ради.
Від його слів у мене стислося серце, як і від посмішки Віолет.
— Так-так, Бо, — вона прицмокнула язиком. — Не найкращий спосіб привітати стару подругу.
— Ти зі своїм гівняним братом напала на мою сім’ю. Ми точно більше не друзі.
Я підійшла ближче і долонею витерла кров з обличчя. Вона боляче пульсувала в носі, а рот наповнився металевим присмаком. Я не могла повірити, що була такою дурепою, купившись на її сльози. Вона була такою переконливою. Як і тоді.
— Для чого ти це робиш? — приголомшено запитала я. — Що тобі це дасть?
Віолет тільки зневажливо похитала головою:
— Ти не розумієш. Ти ніколи по-справжньому не розуміла.
— Не розумію чого? Я намагаюся тебе вислухати. Колись я намагалася слухати твого брата. Але ви говорили загадками, і нічого з того, що ви говорили, не мало сенсу. Що ти збираєшся робити зі скарбами?
— Настав час звільнитися від пут, якими нас зв’язала Рада. Мій брат точно знає, що робить.
— Не хочу тебе образити, але ти говориш ніби під кайфом. Або збожеволіла. Або і те, й інше, — зауважив Лоркан з порога.
— Стеж за тим, що говориш, Гарене. Лишилося не так багато речей, які мені досі не під силу.
Її погляд ковзнув по чомусь позаду мене. Наступної миті вікно розлетілося на друзки, і я ледве встигла витягнути руки вгору, щоб захиститися від дощу зі скалок.
— Обережно, Зої! — крикнув Лоркан.
Я розвернулася й побачила, що через вікно до підвалу, так само, як тоді в кузні, вповзають ліани, які переслідують мене. Вони кинулися просто на мене. Бо, здавалося, реагував швидше за мене, він щосили відштовхнув мене, і я вдарилася плечем об кам’яну стіну. Я розвернулася, щоб протистояти Віолет, аж раптом кімната втратила свої кольори. Мене охопило видіння, передчуття, яке так глибоко проникло в мене, що на мить я не змогла дихати. Прокинулася моя магія. У кімнаті причаїлася смерть. І незабаром вона забере свою наступну жертву. Все здавалося чорно-білим, світ посірів, і я несамовито озиралася навколо в пошуках джерела, чогось, на що можна було б спрямувати свої почуття. Аж поки не побачила Бо.
Бо, в якого з грудей стирчав пагін.
Бо, чий джемпер темнів надто швидко.
— Ні, — застогнала я і впала навколішки поруч із ним, притискаючи руки до рани. — Ні, ні, ні.
Він подивився на мене, задихаючись:
— Зої…
— Не говори, — я різко смикнула головою. — Лоркане, біжи по допомогу!
Лоркан побіг. Наблизилися чиїсь кроки, і я краєм ока побачила ноги Віолет. Я з ненавистю витріщилася на неї. Мені хотілося розірвати її на шматки просто тут і зараз.
— Не варто було тобі приходити сюди, — промовила вона, дивлячись на Бо майже із жалем.
Вона зробила рух зап’ястям, і ліани потягнулися назад. Бо скрикнув від болю. Я глянула на Віолет з усією люттю, що наростала всередині мене.
— Я думала, що у тебе ще є шанс. Я думала, що це Крі вплинув на тебе. Але я помилялася. Ти втрачена, Віолет. І немає нічого, що могло б тебе повернути, — прошипіла я.
Вона на мить задумалася над моїми словами. Потім стенула плечима:
— Мені байдуже.
Вона нахилилася над Бо, а я накрила верхню частину його тіла, щоб захистити. Але Віолет лише прошепотіла:
— Прощавай, Бо. — Повернувшись до мене, вона посміхнулася й промовила: — Я передам вітання твоєму женцю.
Із цими словами вона розвернулася, підскочила і вилізла через вікно. Але я дивилася лише на Бо.
— Допоможіть! — крикнула я, на випадок, якщо Лоркан нікого не знайшов. — Допоможіть!
— Зої, — прошепотів Бо.