Примарне правління

Глава 30

25

Маєток Магвайрів розташовувався менш ніж за дві години їзди від кампусу академії Еверфолл. Упродовж цих двох годин я наслухалася стільки ниття від одного з моїх супутників, що в мене виникла спокуса викинути його з машини, хоча саме він був за кермом.

— А мені здавалося, що коли ти комусь щось винен, то маєш сплатити борг, а не обтяжити ту людину ще більше, — зауважив Лоркан десь усоте.

Я подивилася на небо, але й це не зарадило.

— Я вже зрозуміла це, Лоркане.

— Я спокійно лежав у ліжку, спав як немовля, і мене просто висмикнули в такий ранній час, — продовжував він. — Тому що тобі потрібна була моя машина.

— І твоя магія, — безпорадно додав Бо.

— Я почуваюся використаним, — надувся Лоркан.

— Я принаймні дозволила тобі причесатися, — обурено прошипіла я.

— Думаєш, ці кучері тримаються самі собою? Звісно, ні.

Він вказав на свою голову, а я подумала, чи не краще бути спійманою лицарями, ніж слухати його балаканину.

Навколо маєтку Магвайрів посеред обширної сільської місцевості височіло декілька пагорбів. Було темно, але фасад із пісковика, численні еркери та високі аркові вікна будівлі мали розкішний вигляд. У саду височіли дерева й виднілися блискучі від морозу клумби, які, певно, навесні знову мали засяяти всіма барвами. Решту шляху ми пройшли пішки, оскільки нас про це попросив Бо. Він наказав нам не заходити через головні ворота, адже нас із Лорканом могли не впустити, тимчасом як йому через особливі обставини увійти дозволять. Тепер ми опинилися біля воріт заднього дворика маєтку, які слугували входом для персоналу і від яких Бо мав ключі.

Ми якомога тихіше пробралися через чорний хід. Мене одразу ж уразив знайомий запах, суміш деревного й квіткового запахів, тепла нотка, що завжди була присутня в будинку Магвайрів. М’якими кроками ми проходили коридорами одне за одним, повз темні дерев’яні меблі, обшиті панелями стіни і старі картини, на яких були зображені Бо із сестрою та батьками. Я давно не була тут, але все одно добре знала цей будинок, адже провела тут у дитинстві багато часу. Але тоді я ніколи не думала, що одного дня мені доведеться допитувати свою колишню найкращу подругу як ув’язнену.

У машині ми з Бо вже обговорювали, які саме приміщення підходили б для арешту. Найбільш логічним вибором здавався підвал. Тож ми тихо рухалися будинком, який я ледве впізнавала. Крі та його люди дійсно не гребували нічим. Скрізь валялося розбите скло, меблі було потрощено, а деякі картини висіли навкіс у подекуди розрізаних рамах. Раптом дещо віддалік почулися кроки. Бо вийшов з-за рогу, а ми з Лорканом щільно притиснулися до стіни, щоб нас не побачили.

— Що ви тут робите, пане Магвайре? — почувся різкий голос.

— Я почув, що на мою сім’ю напали. Я мусив з’явитися сюди, — Бо вклав у свій голос стільки відчаю, що у мене стислося в грудях.

— Ваш батько знає про це?

— Ні. Я боявся, що він спробує мене зупинити.

Настала коротка тиша, потім почулися важкі кроки чобіт.

— Ідіть за нами.

Невдовзі кроки в коридорі стихли, і десь у будинку зачинилися двері.

Я голосно видихнула.

— Мало не попалися, — прошепотів Лоркан.

Мені знадобилася мить, щоб зібратися з думками.

— Ходімо, мусимо рухатися далі.

Ми продовжили йти через просторий перший поверх, повз численні рослини, під люстрою, до дверей у підвал. Усього декілька метрів відділяли нас від місця призначення, і мій пульс прискорився.

— Мені мало віриться, що серед усіх людей саме Віолет здатна на такі звірства.

Я мало не спіткнулася, але опанувала себе. Важко зглитнула.

— Ще кілька місяців тому я відчувала те саме. Але… — Темрява знову підкрадалася до мене, та я щосили відштовхнула її. Зрештою, слід було зберігати холодний розум. — Але повір, це вона.

Я більше не сказала нічого, і Лоркан, здавалося, відчув, що зачепив болюче місце. Решту шляху до дверей підвалу ми мовчали. Якомога тихіше я відчинила двері. Потім кивнула Лоркану, який спустився вузькими сходами перший.

— Хто там? — пролунав пронизливий поклик.

Коли двоє озброєних лицарів вийшли вперед, розташувавшись по обидва боки від дверей, я інстинктивно зрозуміла, що ми саме там, де треба. Лоркан підняв руки, натягнув свою найяскравішу усмішку і прошепотів:

— Ви двоє стоїте тут уже досить давно, еге ж?

Його голос зазвучав глибше, мелодійніше, очі, здавалося, світилися зсередини — ознака його чарівної магії, за допомогою якої він міг змусити людей робити для нього все, що він забажає. Коли двоє лицарів кивнули, але не опустили зброї, він пробурмотів заклинання, від гармонійного звучання якого навіть у мене голова пішла обертом. Я затулила вуха, як ми й домовлялися.

— Мене послав пан Магвайр. Хтось помітив рух біля старих дубів. Вам варто перевірити. Господар попросив зробити це якомога ретельніше.

Голос Лоркана долинав до мене приглушено, та все ж я вже була готова розвернутися й виконати його вказівки.

Лицарі опустили зброю.

— Але хто слідкуватиме за ув’язненою?

— Для цього нас сюди відправили, — відповів Лоркан. — Ми з колегою надзвичайно здібні. Ви можете нам довіряти. Віддайте нам ключ.

Вони обоє кліпнули, ніби намагаючись звільнитися від сну, який тягнув їх назад і не відпускав. Ошелешений чоловік ліворуч потягнувся до свого пояса, де висіла в’язка ключів. Потім простягнув її Лоркану. Той усміхнувся своєю найнахабнішою усмішкою:

— Дуже вам дякую. А тепер ідіть. Не поспішайте, перевіряючи місцевість. Містер Магвайр покладається на вас.

Обидва лицарі випрямили спини й побігли, витягнувши зброю. Тупіт їхніх кроків трохи згодом стих, і я опустила руки від вух.

— Це було вражаюче, але трохи страшнувато, — зізналася я.

Коли я підвела на нього погляд, на його чолі блищав піт.

— У лицарів сильна воля. Переконати їх було нелегко. Якщо вона не заговорить… — Він зустрівся зі мною поглядом, і тепер я помітила його розпашілі щоки. — Не знаю, чи зможу я змусити її щось розповісти, якщо вона не захоче. Ця розмова забрала чимало енергії.

Я стрималася, щоб не вилаятися.

— Якось достукаюся до неї, — промовила я і підбадьорливо усміхнулася йому, хоча й усвідомлювала, який непевний вигляд це має. — Дякую, що пішов зі мною, Лоркане. Я не сприймаю це як належне.

— Не думай, що ти так легко відбудешся, Кінґ, — відповів він. — Рано чи пізно я скористаюся чарами. І вони можуть тобі не сподобатися.