Примарне правління

Кілька разів я глибоко вдихнула, щоб заспокоїти внутрішню тривогу. Я намагалася відкинути емоції та підійти до справи раціонально. Мені потрібен був напарник, який міг би допомогти дістатися до маєтку Магвайрів. А ще мені потрібен був той, у кого був автомобіль. Я гарячково міркувала. Але поступово в моїй голові сформувалися дві ідеї. Дві людини, які могли б у цій ситуації допомогти.

Без зволікань я відштовхнулася від дверей і попрямувала до туалету, звідки вже декілька разів вилазила через вікно. Непомітно перетнути кампус тієї ночі було зовсім не легко. Я помітила додаткові патрулі, які викликали для охорони території. Наблизилася до краю огорожі, де минулого разу ми пробралися до гуртожитку Золотого Листя. Двоє лицарів пройшли дуже близько від мене. Вони перемовлялися пошепки, і я затамувала подих, боячись, що найменший звук видасть мене. Лише коли вони вже віддалились на певну відстань, я продовжила свій шлях і дійшла до задвірків гуртожитку Золотого Листя.

Декілька місяців тому я на це не наважилася б. Я дотримувалася правил, була зразковою ученицею і росла з вірою в те, що можу опанувати магію зцілення. Якби та колишня Зої тоді побачила, як я прокрадаюся вночі крізь будівлі, б’юся з чудовиськами і безповоротно втрачаю серце через женця, вона, найімовірніше, зомліла б. Але я не могла заперечити, що глибоко в душі відчувала, що саме це я завжди й мала робити.

Цього разу самотужки дістатися до вікна моєї старої кімнати було не так просто. Зі значними труднощами я вилізла нагору, бо цього разу не було кому стати мені опорою. Це трохи ускладнило завдання, але я якось упоралася.

Я витерла спітнілі руки об штани і якомога тихіше рушила коридором. Дійшовши до кімнати, що мене цікавила, я натиснула на дверну ручку й зітхнула з полегшенням, коли виявилося, що двері незамкнені. Єдиним звуком, який можна було почути, були глибокі вдихи, настільки гучні, що звучали майже як хропіння. Коли я побачила, що він лежить у своєму ліжку, простягнувши одну руку над головою, а іншу поклавши на живіт, то зраділа, що він був сам і я нічому не завадила. Я підійшла до ліжка і на мить замислилася, як краще його розбудити, щоб не налякати. Втім, далі я зрозуміла, що це, мабуть, гаяння часу: я ж, зрештою, таємно пробралася до його кімнати вночі.

— Бо. — Спершу він на мій шепіт не відреагував, тож я обережно нахилилася вперед і торкнулася його плеча: — Бо.

Він підскочив так рвучко, що мало не вдарив мене головою. Бо одразу ж підняв руки в бойову стійку і кілька разів кліпнув на світло.

— Це я, Зої.

Він потер очі і витріщився на мене:

— Що ти в біса тут робиш?

Я замислилася, чи існує якийсь нормальний спосіб розповісти йому про все. На жаль, нічого придумати не вдалося.

— Ти маєш піти зі мною. На твою сім’ю напали.

Він одразу ж спустив ноги з ліжка і провів обома руками по обличчю.

— Про що ти говориш?

Я прокашлялася.

— З твоїм батьком все гаразд, із матір’ю і сестрою теж. Під час нападу загинув один лицар, іншого важко поранено.

— Звідки ти знаєш?

У кількох реченнях я розповіла йому, що підслухала засідання Ради. Потім про те, що це справа рук Крі і що саме тоді Віолет відвезли в заміський маєток його батьків.

— Я мушу туди поїхати.

Він зустрівся зі мною поглядом, насупившись, і щосекунди здавався більш настороженим:

— Навіщо?

Я опанувала себе.

— Віолет сказала, що говоритиме лише зі мною. Мама намагається захистити мене від цього, але думаю, що у Віолет іще залишилася крихта добра. Якби я могла просто поговорити з нею, можливо, змогла б отримати важливу інформацію про те, що задумав Крі, та дізнатися його плани.

Бо певний час роздумував над моїми словами.

У мене було відчуття, що слід переконати його піти зі мною. Тому я зібралася з думками та рішуче глянула на нього:

— Знаю, що останнім часом нам було важко. Забудьмо поки що про турнір. Зараз відбувається щось значно важливіше. І мені потрібно, щоб ти був поруч, коли Віолет привезуть до твого маєтку. Без тебе мені складно буде туди потрапити.

Минуло ще кілька секунд, поки він наводив лад у своїх думках. Нарешті пригладив свою піжаму й кивнув:

— Я їду з тобою. Мені все одно потрібно додому. Хочу переконатися, що з батьками та сестрою все гаразд.

Я відчула полегшення:

— Дякую.

— Але повернімося до турніру: це був не я. Ти повинна мені повірити.

Я насупилася, пригадуючи, що відчувала у спогадах. Проте крім того я розуміла, що у нас немає часу на дискусії. Тому я повільно кивнула. Бо відчув полегшення і погладив мене по потилиці:

— Який у тебе план?

Я узагальнила декілька думок, що виникли, а його погляд ставав усе більш відстороненим.

— А як ти плануєш пройти повз лицарів моєї сім’ї? Вони, безумовно, будуть підсилені після нападу. І я впевнений, що Рада відрядила ще більше патрулів.

Я теж про це думала. Але я не була певна, чи це хороша ідея, чи геть жахлива. Я прочистила горло.

— Ми візьмемо із собою ще декого.