Примарне правління

Глава 29

24

Серце Ділана билося сильно й ритмічно. Я притулилася вухом до його грудей.

— Якщо ти притиснешся дужче, то залізеш усередину мене, — зауважив він.

Я звела погляд і зазирнула йому в очі. Його усмішка була теплою і викликала у мене приємне тремтіння.

— Може, саме цього я й хочу, — відповіла я.

Він усміхнувся ще ширше. Я трепетно погладила кутики його рота кінчиками пальців.

— У тебе найгарніша у світі усмішка.

Він узяв мене за руку й поцілував суглоби пальців.

— Я вже твій, тобі не потрібно більше старатися, щоб отримати мене.

— То ось що ти думаєш? Що я роблю компліменти, щоб тебе задобрити?

— Я не добрий.

— Та де. Ще й який добрий, — промовила я.

— Щойно я зізнаю`ся тобі у своїх почуттях, як ти починаєш нахабніти. Неймовірно.

Я обвила його ногою і сіла верхи. Ділан важко глитнув, дивлячись на мене знизу вгору. Я підчепила пальцем його підборіддя, щоб він знову глянув мені в очі. Потім нахилилася до нього. Моє волосся накрило нас, мов завіса.

— А я думала, тобі подобалася моя зухвалість, — прошепотіла я.

Він же просто притягнув мене до себе для чергового поцілунку, який, проте, через кілька секунд переріс у щось значно більше.

Пізніше тієї ж ночі я лежала в нього на грудях і слухала його серцебиття. Він спав, дихання було спокійним, а обличчя набуло такого безтурботного вигляду, якого я ніколи раніше не бачила. Я прибрала сплутані пасма чорного волосся з його чола.

Я пильнувала, мабуть, цілу годину, спостерігаючи за його сном. Тепер, коли на мене тяжко опускалася ніч і розум поступово заспокоювався, на поверхню зринали інші думки. Я думала про те, чого не розповіла Ділану, бо просто не було часу. Ми говорили про його таємниці й той неймовірно цінний факт, що він довірився мені. Ніщо інше не було для мене таким важливим. Але були й інші вагомі речі, які не давали мені спокою. Не минуле Ділана, а моє власне. Віолет і те, що вона зробила, її записки. Крі, який досі не здався. І Рада, яка планувала використати Віолет, щоб отримати важливу інформацію про її брата. Я думала про розмову професорів із моєю мамою, про напад на Магвайрів і про те, що Віолет перевезли в їхній маєток. Про те, що вона вперто мовчала, проте тужила за мною, як у тих листах, що якось надсилала мені. Я не могла не замислитися над тим, хто був її спільником у кампусі і переправляв ті повідомлення мені. Та ще важливішим був їхній зміст.

Вона хотіла побачитися зі мною. Поговорити. Може, тому, що між нами ще жевріла іскра нашої дружби. І коли тихої та спокійної ночі в моїх вухах дзвеніло лише серцебиття Ділана, я зрозуміла, наскільки егоїстично з мого боку було дозволити собі так глибоко зануритися в те, що було між нами. Хоч би яким прекрасним це було.

Щойно відбудеться позачергове засідання Ради, можливості зблизитися з Віолет більше не буде. Ніхто не зможе отримати доступ до маєтку Магвайрів, який патрулює незліченна кількість лицарів. Але зараз… зараз шанс є. Дістатися до Віолет, поки мама ще не там. Вона хотіла захистити мене, але якщо був хоч найменший шанс зробити щось, аби запобігти наступному нападу Крі, я мушу це зробити.

Я подивилася на Ділана, тримаючи руку на його грудях, що постійно піднімалися та опускалися. Я згадала все, що він мені розповів. Те, що з ним сталося, було жахливим і справило на нього таке сильне враження, що він більше ніколи не хотів відчувати нічого. Нічого і нікого.

Якби він не спав, то неодмінно прочитав би мої думки. І я зрозуміла ще дещо: Ділан нізащо не відпустить мене саму.

«Не думаю, що я зміг би на це погодитись. А що, як із тобою щось трапиться. Я не можу тебе відпустити».

Те, що я планувала зробити, було небезпечно. На мене можуть напасти, а можуть і спіймати. Я не могла так вчинити з Діланом. Я любила його. Більше, ніж будь-коли вважала за можливе. І мені не хотілося, щоб він потрапив у ситуацію, коли довелося б зробити те, що він зробив для своєї сім’ї тоді. Я мала переконатися, що він буде у безпеці.

Було дуже важко на серці, але я опанувала себе. Тихо піднялася з ліжка, зібрала свій одяг, замінивши порваний джемпер на чорний Діланів. Той пахнув ним, і від цього на серці було водночас легко і важко. Без зайвих слів я підійшла до його столу, де лежало декілька розкиданих аркушів паперу. Взяла ручку і схилилася над папером.

«Довірся мені, я знаю, що роблю.

Кохаю тебе.

— Зої»

Зрештою я заплела волосся в косу та пішла до дверей. Я востаннє озирнулася на нього і запам’ятала цей образ. Після чого вийшла й тихо зачинила за собою двері.

Я розуміла, що не зможу впоратися сама. Тож я попрямувала до нашої з Кенною кімнати. Піднявшись на горішній поверх, я прокралась коридором, дійшла до нашої кімнати і якомога тихіше прочинила двері. Але раптом почула приглушені голоси. Зазирнула крізь щілину в дверях і затамувала дух.

Мерфі лежав, опустивши голову на коліна Кенни. Вона гладила його волосся, очі Мерфі були заплющені. Єдиним джерелом світла була свічка, яка відкидала мерехтливі тіні на стіни.

— Дарій, — прошепотіла Кенна, і мої очі розширилися.

То ось як звали Мерфі? Ім’я його батька, яке він ніколи не хотів використовувати?

Він болісно скривився, але потім пробурмотів:

— Промов іще раз.

— Як на те, що ти планував ним більше не користуватися, надто часто просиш повторити його.

— Мені аж надто подобається, коли воно виходить із твоїх вуст.

— Точно?

— Дуже. Могла б також простогнати його для мене, якби я…

— Дарію!

Кенна обурено прошипіла його ім’я, і Мерфі тихо хихикнув. Підвівся з її колін і поклав руки їй на щоки.

— Дякую, — прошепотів.

Вона пригорнулася до нього:

— За що?

— За те, що повернула мені те, чого я так відчайдушно потребував, навіть не усвідомлюючи цього. І за те, що довірилася мені. Я знаю, що тобі було нелегко. Я берегтиму твою довіру як зіницю ока. Присягаюся.

— Ти вже говориш як лицар, — прошепотіла Кенна.

Потім вона нахилилася вперед і поцілувала його. А я… якомога тихіше зачинила двері.

Потім притулилася спиною до дверей і замружилася, серце несамовито калатало.

Вони нарешті знайшли одне одного. Кенна відкрила своє серце, як і Мерфі, хоча для них обох це було важким випробуванням. А я була на межі того, щоб наразити їх на небезпеку. Я просто не могла цього зробити. Не можна було руйнувати цей момент для них. Вони заслуговували на своє щастя.