Страница 69 из 98
Я спробувала позбутися кепського передчуття і пройшла через тунель. Світло ліхтарика миготіло й кидало танцюючі тіні на стіни. Раптом я зупинилася, почувши позаду себе якийсь звук. Але озирнувшись, зрозуміла, що мені здалося, адже там нікого не було. Я пришвидшилася і поспішила до потрібних перехресть. Дуже сподівалася, що зможу віднайти дорогу назад. Бо куди б я не йшла, усе мало однаковий вигляд. На мить ця думка спричинила паніку. А може, я загубилася? Можливо, я не спроможуся знайти вихід і в якийсь момент хтось натрапить на мої кістки?
Я зціпила зуби й опанувала себе. Це все дурниці. Я впораюся із цим. Не дозволю нікому і нічому мене зупинити, а тим паче страшним думкам, які виникають в моїй голові.
Швидко побігла далі і звернула до останнього перехрестя. Тепер опинилася в тунелі, де, як мені здавалося, знаходилася ціль. Повільно рухаючись уздовж правої сторони проходу, я уважно оглядала стіну. Підійшла ближче і почала шукати у заглибленнях каменю якісь ознаки, що вказували б на наявність прихованих дверей таких самих, як ті, що вели до бібліотеки. Я провела пальцями уздовж стіни, на якій висіли чергові підставки для факелів. Обережно приклала обидві руки до холодного каменю і натиснула, але все було марно. Камінь не піддався, жодного клацання не почулося. Я знову подивилася на карту й насупилася. Мабуть, моє припущення було не зовсім правильним.
Повільно я рушила далі. Кожні кілька кроків я натискала руками на стіну. Я робила це так часто, що пальці вже стали крижаними, а подушечки зовсім оніміли. Я подолала чималу відстань, перш ніж нарешті щось зауважила. Обережно наблизившись, я побачила камінь, який в одному місці був світлішим. Я провела по ньому пальцем. На відміну від шорсткого каменю, якого я торкалася раніше, поверхня цього була напрочуд гладенькою. Здавалося, що роками до нього щось доторкалося, злегка шліфуючи край. Я затамувала подих. Знову доторкнулася до каменю і натиснула. Це була лише здогадка. Я навіть не була впевнена, що потраплю в потрібне місце. Але коли почулося тихе клацання, я мало не скрикнула від радості.
Відчинилися ще одні потаємні двері.
Я обережно нахилилася вперед і прислухалася. Але почула лише тишу. Попри це, я залишалася напоготові й повільно, сантиметр за сантиметром, прочиняла двері. Так само обережно, як і в бібліотеці, ступила за поріг. Від побаченого мимоволі заграла усмішка.
Я знайшла потрібні двері.
Переді мною був кабінет ректорки Баскервіль.
Сповнена хвилювання, я витерла вологі холодні руки об штани. Якщо мене тут спіймають, це вже точно звичайним попередженням не обмежиться. Зможу тільки мріяти про те, щоб після цього мене ще залишили в академії. Тому цього не повинно статися.
Я навшпиньки прослизнула в кімнату та почала озиратися в напівтемряві. Стіни були оббиті темним деревом, на них висіло декілька олійних картин — по одній для кожного дому академії та богів, які їх представляли. Для Срібних Круків — Морріган, богиня смерті й війни, чиє чорне волосся дико розвівалося навколо голови. Луг, Сонцесяйний, для Золотого Листя, довкола чийого золотистого волосся сяяв вінок із сонячних променів. І нарешті Кредне — мідника та одного з богів ремісництва, для Бронзових Вовків. Він був зображений із молотом у руці, від якого в усі боки розходилися сяючі промені.
Стелажі, шафи, комод і масивний письмовий стіл ректорки були всіяні незліченною кількістю книжок. Я одразу ж підійшла до стелажів із книжками і пробіглася поглядом по важких томах у пошуках назв, пов’язаних із міфічними істотами, але швидко знайти щось відповідне мені не вдалося. Тоді я звернула увагу на письмовий стіл.
Я присвітила ліхтариком телефона на папери, акуратно складені на широкій дерев’яній стільниці. Почергово піднімала їх і переглядала. Там були заяви та звіти від вчителів, заявки від нових учнів і якісь нотатки, вирвані з контексту, значення яких я тому й не розуміла. Перебравши все і не знайшовши жодної корисної інформації про турнір, я почала переглядати ящики столу. Я більше не вагалася і ретельно обшукала все, що втрапило під руки. У першій шухляді я знайшла небагато. Ще більше заяв, преспап’є, блокнот і безліч ручок. Я зачинила її та перейшла до наступної. Ще більше нотаток, ще більше заяв. Я придушила стогін розчарування, який виривався з мене. Раптом, піддавшись інтуїції, я обережно провела рукою по задній стінці шухляди й постукала по ній. Звук був глухим, і я насторожилася. Спершу витягла документи, а потім — шухляду. Обережно перевернула її й натиснула пальцями на край. У кутку поверхня піддалася, і через невелику щілину я змогла дістатися внутрішньої частини прихованого відділення. Невдовзі я витягнула звідти тонку папку. Серце калатало, але я розкрила її.
Спочатку не могла зрозуміти, що це. Присвітила телефоном і побачила печатку Ради у верхньому кутку документів. Тож взялася читати. І з кожним прочитаним рядком моє серцебиття прискорювалося.
У моїх руках був офіційний указ Ради, який проголошував ректорку Баскервіль однією із хранительок чотирьох скарбів Туата де Дананн. Частини головоломки закружляли в моїй голові, сплітаючись і складаючи єдину картину, яка щоразу руйнувалася. Я поспіхом засунула папку назад у потаємний ящик, аж раптом почула позаду себе шум. Я хотіла обернутися, але було занадто пізно.
Хтось схопив мене ззаду і затиснув рота рукою.