Страница 68 из 98
— Зараз у мене перерва. Наступне завдання — наприкінці тижня. Тож я вдома, займаюся всіма справами, які накопичилися під час моєї відсутності.
Її голос звучав так, ніби вона нудьгувала.
— Схоже, ти скучаєш за роз’їздами.
Вона мить мовчала.
— Я вже відвикла надовго зоставатися тут. Останні місяці були справді непростими.
Я обмірковувала, як би мені зачепити потрібну тему.
— Вірю. А тут ще й ця справа з морським змієм і слуханням.
— Я ж тобі казала, що слухання буде на твою користь.
— Ну, ти мала рацію. Але все ж поведінка змія досі здається мені дивною.
— Про що ти?
Я зітхнула:
— Щось із ним було не так. Під час нашої останньої розмови ти сказала, що його натренували для чогось, так?
Тиша. А потім…
— Я не можу обговорювати це з тобою, Зої.
— Чому ні? Це ж лише випадок в академії.
— Ти знаєш, що я не можу обговорювати з тобою таємниці Ради, поки ти не складеш присягу.
У мене мало серце не вискочило з грудей. Морський змій в академії Еверфолл перебував в озері неспроста. Це була могутня міфічна істота, яка, схоже, мала якийсь стосунок до справ Ради. Я мало не впустила блокнот, але останньої миті зуміла його схопити. З нього вилетіла маленька записка й плавно впала на підлогу. Подумавши, що мамині слова були саме тим підтвердженням, яке ми шукали, я підняла записку. Розгорнула її, наскільки могла, однією рукою, мама тим часом читала по телефону довгу лекцію про присягу, яку я маю скласти після закінчення академії. Від побаченого мені перехопило подих.
«Нам потрібно якнайшвидше поговорити, інакше наслідки будуть жахливими. Ти не уявляєш, що вони роблять тут зі мною.
Будь ласка. Будь ласка, вислухай мене.
— В.»
Я читала написане. Знову і знову.
— Зої? Ти ще тут? — мамин голос вирвав мене із заціпеніння, і я швидко прокашлялася.
— Так, я тут, — промовила захриплим голосом.
Я була настільки збита з пантелику, що навряд чи змогла б щось удавати далі. Тому поспішила її заспокоїти:
— Я розумію. Що ж, мені пора йти, на мене чекають друзі. Але дякую, що знайшла для мене час.
Шалений потік думок заглушив її відповідь, якої я майже не чула. Ми завершили розмову, та я ще кілька секунд дивилася на записку. Моєю спиною пробіг холодок. А якщо це ніякий не жарт? А якщо ці записки справді від Віолет і вона просто не знає, як інакше зв’язатися зі мною? Я озирнулася через плече. Навкруги не було нікого. Потім я похитала головою. Ні. Це неможливо. Віолет перебувала під замком і найсуворішим наглядом. Хтось вирішив пожартувати, хоча чудово розумів, скільки болю мені завдасть це повідомлення.
Не роздумуючи, я зім’яла записку. У мене не було часу на такі ігри, а тим паче на те, щоб дізнаватися, про що ці повідомлення і хто їхній автор. Мені потрібно було зосередитися на тому, що чекало попереду. Щойно ми отримали підтвердження наших підозр.
Кенна, схоже, мала рацію. Цей змій… він щось охороняє. Щось надзвичайно важливе.
Я поглянула на стелаж, розташований навпроти, з проходу за ним попереднього разу вигулькнув Ділан.
У голові одразу визріла ідея. Як не лише виконати прохання Лоркана, а й дістати нову інформацію. Це було надто ризиковано, тому я приховала свій план від Кенни та Мерфі, щоб не втягувати їх у ймовірні неприємності.
Цю справу я мала виконати самотужки.
Посеред ночі я навшпиньки вислизнула з ліжка. На щастя, Кенна міцно спала. Вона навіть не поворухнулася, поки я пробиралася до дверей. На випадок, якщо вона прокинеться, я залишила їй записку з поясненням, що пішла на чергову вечірку.
Повернувшись до бібліотеки, я зрозуміла, що знайти двері до таємного проходу, звідки виходив Ділан, не так уже й просто. Я обшукала стелаж, марно намагаючись посунути різні книжки, аж поки не провела пальцями вздовж зовнішнього краю стелажа. По черзі я перевірила книжки, які стояли збоку, проводячи пальцями з обох сторін. З правого боку я просунула палець глибше в нішу. Зрештою я намацала щось і полегшено зітхнула. То була невелика металева кнопка, прохолодна на дотик. Я натиснула на неї, після цього почулося тихе клацання. Стелаж заскрипів і зрушив із місця. Я затамувала подих, коли побачила, як він повільно висувається. Тоді востаннє озирнулася. Нікого. Я була одна. Швидко рушила вперед і протиснулася у вузький прохід. Після цього розвернулася й потягнула стелаж на себе, щоб прохід зачинився і сховався від стороннього погляду.
Аж тепер я оглянула таємний хід. Повітря тут було затхлим, а здалеку чулося капотіння крапель води. Я знову обернулася і подивилася на замкнений вхід до системи тунелів. Він настільки злився з холодною кам’яною стіною, що його неможливо було вирізнити. Я підняла телефон і ввімкнула ліхтарик. За пів метра до входу на кам’яній стіні висіла порожня підставка для факела. Сюди, ймовірно, десятиліттями не заходили, та й, зрештою, ніхто, крім Ділана, цю систему тунелів не використовував. Роззирнувшись, я побачила ще більше підставок для факелів. Тож я зняла зав’язку з бантом з волосся, повісила бантик на підставку біля дверей бібліотеки й задоволено глянула на свій витвір. Так я точно знайду дорогу назад.
Раптом на моїх руках виступили сироти — у тунелі пролунав тонкий писк. Звук був не надто близько, але я все одно здригнулася. Не була певна, чи зможу стриматися, якщо під ногами сновигатимуть щури. Я, мабуть, закричу так, що почує весь кампус. Мимоволі перед очима постав образ дохлого щура. Того, що стікав кров’ю, а також криваве послання, написане цією кров’ю на стіні над моїм ліжком.
Я глибоко вдихнула й відігнала нав’язливі думки. Я пішла сюди через угоду, укладену з Лорканом, і хотіла дістати більше інформації, а не занурюватися в похмурі спогади. Відкрила на телефоні план головного корпусу, де ще вдень позначила приблизний маршрут. Звісно, таємні проходи на ньому вказані не були, але якщо мої розрахунки правильні, мені слід просуватися на південний схід. Подивившись іще раз на план, я рушила. Мої кроки відбивалися глухим відлунням, яке губилося у темних кам’яних проходах.