Страница 58 из 98
Глава 23
18
— Має гарний вигляд, — промовила Кенна, вказуючи на брошку в мене на столі.
Я саме наносила на неї пензлем кілька шарів сріблястої фарби. Ззовні вона була напрочуд схожою на брошку Срібних Круків, і тільки придивившись уважніше, можна було помітити, що це підробка.
— Потрібно, щоб підсохло.
Я дмухнула на метал, але це, мабуть, не допомогло. Гнів усередині мене перетворився на звіра, який гарчав і випускав пазурі. Та зараз, за декілька годин, він заспокоївся і причаївся, жадаючи відплати. Я влаштую пекло. Ми з Кенною розробили план, до якого згодом залучили Мерфі.
Через цю ситуацію Кенна відсунула свої почуття на задній план і запевнила мене, що мені не слід ними перейматися. Мерфі був для нашого плану вкрай потрібен. Коли у двері нашої спальні постукали, я підскочила, сподіваючись побачити його на порозі, але завмерла.
У дверях був Ділан. Він одягнувся у все чорне, срібна брошка виблискувала на комірі, і він дивився на мене похмурим поглядом.
— Привіт, — тихо промовив він. — Хотів дізнатися, як у тебе справи.
Коли я побачила його, серце стиснулося. Я не хотіла, щоб він приходив. Не тоді, коли мені так боляче. Мені потрібен був час, щоб змиритися з його брехнею і, очевидно, його стосунками з Амарою. Ця думка завдавала мені болю. Як і те, що я поверталася до нього, знову і знову, а він щоразу відкидав мене.
— У мене все гаразд, — механічно відповіла я.
Потім виправилася і натягнула фальшиву усмішку.
Запанувала тиша.
— Чув, що ти знаєш, хто на тебе напав учора, — раптом промовив Ділан.
Я здригнулася. Лише декілька годин тому я покинула Амару, а Ділан уже знав про все. Після магічної візуалізації я втекла, однак Амара все одно зрозуміла, що я впізнала нападника. Вона, мабуть, одразу ж розповіла Ділану. До болю всередині приєдналася злість. У мені вирував ураган, і я майже жадала, щоб повернулося те заціпеніння, що супроводжувало мене останні кілька місяців, бо відчувала, що всередині мене щось от-от зламається, якщо я негайно не опаную себе. Я із задоволенням грюкнула б дверима перед обличчям Ділана. Але він, здається, відчував мої думки, бо однією ногою переступив поріг.
— Розкажи, хто то був, — вимагав він.
Я глянула на нього:
— Ні.
Ділан кліпнув. Його погляд спохмурнів.
— Міс Еверфолл…
— Ні, — повторила я, цього разу впевненіше.
— Е-е-е, я ненадовго вийду. Перекусити і все таке, — втрутилася Кенна і встала.
— Кенно, — прошипіла я.
Вона глипнула на мене зі стриманою, майже диявольською усмішкою на губах:
— Ти даси собі раду.
На цих словах вона випурхнула з кімнати так швидко, що я не встигла її зупинити. Тимчасом як Ділан відсторонився, звільняючи їй дорогу, а потім зайшов до кімнати. Я подумки проклинала ту мить, коли вона зачинила за собою двері і залишила нас самих.
— Мені не потрібна твоя допомога, — нарешті промовила я, намагаючись зберігати спокій.
— Може, на мить забудеш про свою гордість? — запропонував Ділан.
Приголомшена, я витріщилася на нього. Мій гнів посилювався, затуманюючи біль і впиваючись кігтями в мої нутрощі. Він хотів впитися і в інші речі. Насамперед у Ділана. Сама того не усвідомлюючи, я ступила крок до нього.
— Протягом останніх тижнів я лише те й робила, що забувала про свою гордість, якщо ти не помітив, — прошипіла я. — Особливо минулої ночі.
Хлопець кліпнув. А тоді, здається, зрозумів, що я мала на увазі.
— Зої… — тихо озвався він.
— Та годі вже, — урвала я його. — Припини виправдовуватися, чи що там ще ти намагаєшся сказати. Я все пам’ятаю. Особливо те, що ви з Амарою, мабуть, збиралися пообійматися в переході, але, на жаль, натрапили на мене. Вибач, що зіпсувала ваше побачення.
Ділан зціпив зуби. У його очах щось зблиснуло, та він відвернувся від мене і відступив на кілька кроків, перш ніж я встигла збагнути, що саме. Він зупинився перед дошкою, на якій були закріплені світлини з Мерфі, Кенною і ним самим. Одну з них я зробила під час занять. На ній він похмуро схилився над кількома книжками. На іншій я усміхалася, прихилившись до Ділана і роблячи селфі. І ось мій наставник повернувся до мене, в його погляді читався гнів.
— Ти й гадки не маєш, про що говориш.
Мені не вірилося, що він досі вважає мене такою дурепою.
— Я маю очі, Ділане. Від початку турніру ти нерозлучний з Амарою, — нагадала я, ненавидячи те, що саме зараз мій голос тремтить як ніколи.
Він так міцно стиснув зуби, що м’язи обличчя напружилися. Так, ніби він стримувався, щоб не підтвердити те, чого я так боялася.
— Лоркан розповів мені. Про тебе й Амару.
Якась частина мене досі сподівалася, що Лоркан збрехав, проте коли Ділан пригладив волосся та втупився в підлогу, я вже знала відповідь.
— Це було дуже давно, — зрештою тихо промовив він, і від цих слів, що злетіли з його вуст, мені заболіло ще дужче. Все моє нутро стислося у вузол. — І повір мені, те, що було, — геть не те, чого хочеш ти.
Я замовкла, бо не знала, що сказати у відповідь.
Він зблиснув очима:
— Чи я щось не так зрозумів? Ти хочеш, щоб після ночі, проведеної разом з тобою, я на ранок вислизнув з твоєї кімнати і більше ніколи з тобою не спілкувався? Бо це єдине, що я можу запропонувати.
Моє серце глухо билося в грудях. У роті з’явився гіркий присмак.
— Ти тижнями розказував, що я маю бути чесною стосовно своїх почуттів. Ти говорив, що тобі набридли ігри, що хочеш повернути свою сміливу дівчинку, а зараз ти цілком серйозно кидаєш мені ці слова?
Наші погляди зустрілися, і цього разу мені здалося, що я помітила в його очах страждання.
— Я не хочу завдати тобі болю.
— Та ти вже завдав!
Ділан здригнувся. Він ступив крок до мене, підняв руку, а потім зупинився на півдорозі і стиснув долоню в кулак. Ніби йому довелося зупинитися, щоб не доторкнутися до мене.
— Мабуть, ти робиш все це не тільки тому, що повинен піклуватися про мене. Але що ще я маю думати, коли ти так поводишся? — запитала я різко.
Він мовчав. Здавалося, що добирав слова, але все одно змовчав.
— Є те, про що я не можу тобі розповісти. Знаю, що це важко, але, будь ласка, просто довірся мені.
— Ні.
Він кліпнув:
— Ти… ти мені не довіряєш?
Я похитала головою, хоча це з’їдало мене зсередини.
— Ні, не так. Ти сказав, що чекатимеш на мене. І хоч я ще не готова, та цього прагну. Дуже стараюся. І я заслуговую на те, щоб це визнавали, а не брехали мені, приховували від мене щось і ставилися до мене як до запасного варіанту.