Примарне правління

Глава 22

17

Наступного ранку, коли я прокинулася, щока і потилиця пульсували як божевільні, а зап’ястя від удару нападника розпухло. Вночі Кенна витягнула з мене приблизний виклад того, що сталося, перш ніж утома й журба здолали мене. Тепер ми прихопили сніданок із кімнати для перекусів, сіли на моє ліжко і, повільно прокидаючись, їли. Я сказала Діланові правду: зілля подіяло. У кінцівках ще трохи пульсував біль, нагадуючи, де нападник завдав ударів, але в цілому я почувалася нормально і голова знову прояснилася. Мабуть, мені слід було відправити листівку з подякою цілителеві Шигану, звичайно ж, анонімно.

Я розповіла Кенні все, що дізналася від Лоркана, в перервах між жуванням бутерброда. Її очі ставали все більшими, коли я розповідала про розмову з Джорджиною та її пораду не пити того напою.

— Думаєш, вона знала?

Я кивнула:

— Та вона точно знала.

— А що далі?

— Далі я шукала вас. Я просто хотіла освіжитися, та потім зрозуміла, що щось не так. Я думала, що Джорджина просто пожартувала, але…

Я здригнулася, згадавши, як закрутилися стіни, як я бачила те, чого насправді не було, і як відчула, що мене переслідують.

— Треба було залишитися з тобою. Мені дуже шкода, — промовила Кенна.

Я махнула рукою:

— Та дурниці. Тобі інше було на думці.

Кенна опустила бутерброд. Я помітила, що вона п’є з чорної непрозорої чашки. Мабуть, кров. Вона здавалася такою ж засмученою, як і я після вчорашнього вечора.

— Не хочеш розповісти, що у вас з Мерфі? — обережно запитала я.

Заскочена зненацька, подруга кліпнула. Тоді зробила великий ковток зі своєї чашки, і на нижній губі залишилася темно-червона крапля, яку вона спіймала язиком.

— Він мене поцілував.

Я так різко сіла, що бутерброд упав мені на коліна.

— Що?

Мій голос луною рознісся нашою маленькою кімнатою, і Кенна здригнулася. Вона сховала обличчя в долонях.

— Як це сталося? — запитала я.

Вона дивилася крізь пальці.

— Та й сама не знаю. Якось… — Кенна зробила паузу, а я продовжувала терпляче дивитися на неї. — Ну, якось. Не знаю, як сказати.

— Ану розповідай.

Подруга сильно затрясла головою, і я злякалася, що будь-якої миті її чашка впаде і заллє ліжко червоним.

— Не можна почати розповідати, а потім просто замовкнути! Це вкрай несправедливо стосовно мене, — різко сказала я.

— І чому ж, якщо, звісно, я можу поцікавитися?

— Бо мені так цікаво, що я аж не витримую. Це ж… агов, ти цілувалася з Мерфі!

Вона подивилася на свою подушку так, ніби збиралася кинути нею в мене. Я застережливо підняла палець:

— Навіть не думай про це.

Моя подруга тихо зітхнула. Вона повернулася до мене, в її погляді був невимовний смуток:

— Це було круто. Ти задоволена?

Я кивнула:

— Це, безумовно, початок. Але в чому річ? Ти здаєшся сумною.

Кенна із сумнівом глянула на мене, смикаючи поділ свого в’язаного джемпера:

— Навіть не знаю, з чого почати, так багато всього. Почнімо з того, що він фліртує практично з кожною дівчиною, з якою розмовляє довше двох секунд.

В академії мало хто спілкувався з Мерфі, бо він був дивакуватим і забагато говорив. А коли хтось таки зав’язував із ним розмову, то Мерфі зазвичай так захоплено говорив, що я цілком розуміла переживання Кенни.

— А ще він називав мене пестливими іменами, які можна було трактувати по-різному.

— З тобою все інакше. Гадаю, ти йому справді подобаєшся. І якщо я правильно все розумію, він тобі також подобається, — на моїх губах з’явилася легка усмішка. — Особливо коли він потрапляє в пастку ревнощів і вірить, що ти цілуєшся з кимось іншим.

Кенна глянула на мене так похмуро, що я мусила стримати усмішку.

— Він зазвичай такий розумний. Як він міг на це купитися?

Я стенула плечима:

— Просто кохання змушує робити дурниці.

Подруга зітхнула:

— Кохання, кажеш?

— Ти прекрасно розумієш, про що я кажу. Ви могли б зустрічатися. Маю на увазі, по-справжньому, а не просто перекушувати разом у загальній кімнаті чи щось подібне. Зробіть разом щось миле. Тоді ти зрозумієш, чи з цього щось вийде.

Цього разу Кенна не уникала мого погляду. На її обличчі читався сумнів:

— Не знаю.

— Звичайно, лише якщо ти цього хочеш. Якщо це не те, що тобі потрібно, то, будь ласка, не зважай на мої слова, — додала я, подумавши.

Не знаю, може, я так сильно бажала Кенні щастя в коханні просто тому, що у мене все було дуже складно.

— Та річ не в тім, — пробурмотіла вона. — Я хочу. Мерфі класний. За його зовнішністю ховається щось значно більше. Ми багато спілкувалися, розумієш? І я пізнала його з іншого боку, який… — вона безпомічно похитала головою. — Мені в ньому подобається все.

— То в чому ж проблема? — запитала я лагідним голосом, бо відчувала, що в її словах було щось більше, якесь мовчазне «але».

Кенна важко глитнула:

— Мабуть, я просто боюся.

— Чого?

Вона дивилася просто мені в очі. В її погляді була підозра.

— Того, що завдам йому болю.

— Кенно… — прошепотіла я, проте вона зразу підняла руку.

— Я знаю, що ти хочеш сказати. Але ти навіть не уявляєш, яким було моє минуле. Я робила жахливі речі, Зої. І зробила б це знову, якби ти чи хтось інший, важливий для мене, опинився в небезпеці. Але інколи… коли емоції беруть гору, важко контролювати жагу крові, — вона похитала головою. — Я не хочу потрапити в ситуацію, коли наражатиму його на небезпеку.

Я потрохи починала розуміти її. Кенна ненавиділа те, що так багато людей в академії Еверфолл боялися її та її здібностей. Ось чому захист був для неї найгіршим предметом, адже там потрібно було завдати болю іншим. Власне, через це вона й не брала участі в турнірі. Вона не наважувалася змагатися з іншими учнями, бо була значно сильнішою за них усіх. Останніми місяцями вона часто билася з Мерфі, але була такою нерішучою, що він зрештою почав шукати собі інших суперників.

Без зайвих слів я підвелася й сіла поруч із подругою. Потім взяла її за руку.

— Я знаю, який тягар ти несеш як даег-ду. І знаю, що тебе це лякає. Але я повністю довіряю тобі, Кенно. Ти не скривдиш Мерфі. Так само як не скривдиш мене чи когось іншого, хто тобі дорогий.

У кутику її ока з’явилася сльоза і потекла по щоці.

— Але що, як я це зроблю?

— Ти завдала йому болю минулої ночі?

Вона заперечливо похитала головою: