Страница 53 из 98
Він тягнув мою свідомість на менш безпечну територію, і це було цілком логічно. Від зілля біль трохи притупився.
— Я… я не знаю.
Перед очима все й далі розпливалося, іноді знову танцювали тіні, іноді все мерехтіло. Я потерла очі.
— Ходімо. Не впади, бо доведеться перев’язувати ще більше ран.
Раптом Ділан схопив мене за руку і поставив на ноги. Він обхопив мене рукою за талію і повів через ванну кімнату до своєї кімнати, поки ми не дійшли до ліжка. Він ніжно вклав мене на постіль антрацитового кольору. Я дозволила собі зануритися в подушки та вхопилася однією рукою за край ліжка, бо, коли лягла, стіни почали крутитися ще дужче.
— У мене в голові каша, — пробурмотіла я.
Мимохіть помітила, як просів матрац, коли він сів на край ліжка.
— Бог його знає, що вони тобі дали.
Я повернулася до нього, в роті досі був присмак огидного зілля.
— А чарівний Ділан знову приклав свої чарівні ручки, щоб викрасти чарівне зілля.
Він підняв руки і поворушив пальцями, чим змусив мене стомлено усміхнутися.
— Ти ж знаєш, що у мене є свої джерела.
— Я радше вірю, що у цілителя Шигана є свої джерела. Які зараз, на жаль, обміліли.
— Нам пощастило, що у мене було те зілля для нейтралізації, інакше ти, ймовірно, просиділа б над унітазом до самого ранку.
За іронією долі, думка про те, що мене знудило би перед Діланом, змусила мене почуватися напрочуд кепсько.
— Ну притримав би мені волосся.
Кутик його рота сіпнувся в напівусмішці:
— Само собою.
Я повернулася на бік, сподіваючись, що так живіт менше бунтуватиме, і моя сукня трохи сповзла набік. Лише зараз я збагнула, що бретелька порвалася і брошка зникла.
— Дідько, — пробурмотіла я. — Моя брошка.
— Зараз це другорядне. Спочатку треба дізнатися, хто тобі щось підмішав.
Я подумала про це, і на очі навернулися сльози.
— Я пила сік. Я взяла келих на барі. Але я брала його з таці, на якій стояло декілька келихів, — я заплющила очі й замислилася, думки роїлися в голові, іноді я хапалася за якийсь уривок, але тут же втрачала його, потім знову хапалася, тягнула ще дужче. — Там була Джорджина. Вона попередила мене.
— Що ти маєш на увазі? — голос Ділана прозвучав ніби звідкись здалеку.
— Вона сказала, що мені не слід було пити сік. Думаю, вона знала, що в келихах щось було.
— А нападника ти пригадуєш? — перепитав він.
Я знову занурилася у свої затуманені спогади. Хоча стіни почали поступово обертатися повільніше, пригадати якісь деталі було важко. Все наче ховалося за завісою.
— Це не могла бути Джорджина. То був високий чоловік. Мені так здається.
— Я нікого не бачив, коли ми знайшли тебе в проході.
Я знову розплющила очі, попри те що повіки були дуже важкими. Ділан мав задумливий вираз обличчя, ніби знову прокручував у пам’яті всі деталі, мої ж думки тим часом блукали деінде. Я згадала ще дещо. Як Ділан мене знайшов. І те, що він був не сам.
— А що ти робив у переході? — запитала я.
Мій язик заплітався, слова насилу виходили.
Плечі Ділана напружилися, коли мої слова вирвали його з роздумів.
— Хотілося подихати свіжим повітрям.
Він брехав. Я не тільки відчула, а й побачила це. По тому, як він раптом напружився і відвернувся від мого погляду. У грудях мені стиснулося.
— Ти впевнений, що лише це? — запитала я.
Він опустив очі. Минуло ще декілька секунд, і мене знову пронизав біль.
Як і щоразу після турніру, на вечірці Ділан був з Амарою. Крізь туман, що повільно розсіювався в моїй голові, я згадала те, що розповів мені Лоркан: у Ділана були стосунки з Амарою. І я була майже певна, що вони йшли до темного переходу не тільки для того, щоб подихати свіжим повітрям.
Я сіла і звісила ноги з ліжка, моє серце шалено калатало.
— Мені треба йти.
Ділан зловив мене за зап’ястя.
— Зої…
Я різко подивилася на нього.
— Я терпіти не можу, коли мені брешуть і виставляють дурепою, Ділане. Тому, будь ласка, скажи мені правду. Навіть якщо це завдасть мені болю.
Його погляд спохмурнів. Він відкрив рота, борючись із собою. Зрештою, я отримала у відповідь тільки похитування головою:
— Не можу.
Ці слова вразили мене, і на мить стало важко дихати. Чому він бреше про це? Для мене могло було лише одне пояснення. І воно було болючішим, ніж я могла уявити. Бо те, що було між Діланом і Амарою, ще не закінчилося.
— І саме ти звинувачуєш мене в іграх, — прошепотіла я здавленим голосом.
Мої очі палали, і я висмикнула руку. Потім я підвелася, він зробив те саме. Я кинула на нього дошкульний погляд:
— Зілля подіяло. Я повністю опанувала себе і можу самостійно знайти дорогу до своєї кімнати.
Це все, що мені вдалося вимовити, перш ніж я вибігла, зачинивши за собою двері його кімнати. Я була рада, що сльози не ринули раніше, ніж я дійшла до сходів і взялася за перила.