Примарне правління

Глава 21

16

Якимось чином Ділан зумів провести мене назад до гуртожитку. Не знаю, як йому це вдалося, бо я ледь стояла на ногах. Усе навколо крутилося настільки ж швидко, як і мої думки. Моє тіло огорнула легкість, здавалося, що я ходжу в повітрі, і з моїх вуст зірвався смішок. Ділан вилаявся, і це змусило мене насупитися. Я трохи повеселилася, а йому, схоже, знову не сподобалося.

Час став розмитим, я й гадки не мала, скільки хвилин чи годин минуло, відтоді як я впала. Я потягнулася до Ділана і міцно пригорнулася до нього.

— Ти такий теплий, — прошепотіла я, коли він наблизився.

Рукава його сорочки були засукані, і я втупилася у вени на його мускулистих руках. Такі сексуальні. Його руки — то моя погибель.

Він знову вилаявся, а я не розуміла, що трапилося. Я запитально на нього подивилася. У нього почервоніли щоки, і він прокашлявся.

— Ти можеш зачекати? Потрібно перев’язати.

Я підкорилася і вхопилася за холодний край ванни. З мого поля зору зникли Ділан і його красиві руки. На коротку мить я залишилася сама. Аж раптом вони з’явилися знову. Повзучі тіні, що танцювали по стінах, колючі ліани, що звивалися по підлозі в моєму напрямку. Я відступила, на секунду втратила рівновагу, а потім знову прийшов Ділан. Він схопив мене за руку і втримав, щоб я не впала у ванну.

— Вони повернулися, — прошепотіла я, дивлячись на підлогу, де й досі лежали ліани Віолет.

Їхні колючки були довгими та гострими, а від спогадів про те, як вони впивалися в мої руки, спиною пройшла дрож.

— Хто повернувся? — тихо запитав Ділан, відкриваючи коробку з бинтами.

Я почула, як ненадовго увімкнувся кран, а тоді біля мене знову з’явився Ділан і присів навпочіпки.

— Ліани Віолет. Вони тут. Вони хочуть знову зв’язати мене, щоб я корчилася від болю і стікала кров’ю.

— Я не дозволю цьому статися, — промовив Ділан і підніс руку до моєї щоки.

Щось тепле торкнулося моєї шкіри. Серветка. Я збагнула, що він починає витирати бруд з моєї шкіри. Він повільно провів рукою по щоці, і коли його довгі пальці взяли мене за підборіддя, щоб повернути обличчя вбік, ізсередини мого тіла в усі боки розійшлося тепло. Лампа на стелі замиготіла, а погляд Ділана потемнів:

— Той, хто зробив це з тобою, заплатить.

Я торкнулася своєї щоки і скривилася від болю, що пронизав мене наскрізь. Піднісши пальці до очей, я побачила кров і пробурмотіла:

— Я навіть не помітила.

Ділан і далі витирав моє обличчя і дезінфікував рани.

— Хтось підсипав тобі щось у напій. Зосередься на чомусь іншому. Бажано на тому, в реальності чого ти впевнена.

У мене ще паморочилося в голові, і крізь туман промайнула думка. Тіні — їх насправді не було. Так само, як і ліан. Натомість Ділан

був

там. І я була майже впевнена, що це реальність. Особливо коли зосередилася на його обличчі. Його панцир знову зісковзнув, а в очах вирував шквал емоцій.

— Це ж саме тут ми поцілувалися, — нагадала я.

Рука Ділана зупинилася на моєму обличчі всього на одну мить, перш ніж він продовжив.

Тепер, коли я знайшла, на що спрямувати свій затуманений розум, із мене полилося все більше слів:

— Тоді все було навпаки. Я стояла так близько до тебе, а ти розповідав, якою хороброю вважаєш мене, а потім я…

— Пам’ятаю, — тихо урвав він мене, продовжуючи витирати мою щоку.

— Тієї ночі ти мав схожий вигляд. Наче тобі було важко контролювати себе.

Він мовчав, але я не зупинялася. Всього, що зазвичай стримувало мене, більше не існувало.

— То був гарний поцілунок, — продовжила я. — Може, навіть найкращий, який мені дарували. Точніше, який я дарувала, бо, зрештою, ініціатива йшла від мене. Я все ще іноді думаю про це, знаєш? Особливо про те, що робили твої пальці. Я тобі коли-небудь казала, які в тебе гарні руки? Такі великі. І…

— Мені дуже лестить, коли ти так барвисто підкреслюєш мої фізичні достоїнства, однак ти можеш хоч би мить помовчати? У тебе в куточку рота ще залишилася кров, і я хотів би її витерти, — урвав він мене, і я стулила рота.

Він обережно витер кров з моїх губ. Лише тоді я відчула металевий присмак на язиці.

— Мені іноді здається, що ти трохи напружений, — пробурмотіла я.

Він і далі зосереджено витирав мою щоку. Біль ущух, а тупе пульсування, здавалося, вже не доходило до мене як раніше.

— Чому ти так думаєш? — запитав він.

— Ти деколи червонієш у моїй присутності. А щоразу, коли я хочу поговорити з тобою про щось таке, ти переводиш тему, — відповіла я.

Наші погляди на мить зустрілися. Я затамувала подих. А потім ткнула пальцем йому в обличчя:

— Поглянь! Ти почервонів. Не дуже, але якщо вимірювати за Ділановою шкалою, то таки сильно.

Він тихо засміявся, і від цього звуку мій пульс пришвидшився.

— Я колись казала тобі, що завжди хотіла побачити тебе в костюмі? — продовжила я. — Тобто не зовсім у костюмі, але сорочка мене б улаштувала.

У мене заплітався язик.

Кутики його рота знову сіпнулися.

— У тебе дивні вподобання.

— У мене прекрасні вподобання, — заперечила я, затинаючись. — Не соромся, розкажи і ти мені про свої.

— Зої.

— Ну що? Я ж просто запитую.

— Ми можемо про це поговорити. Але коли ти будеш твереза і у тебе проясниться розум.

Він відвернувся від мене і закрив аптечку. А тоді одразу повернувся назад із маленькою склянкою:

— Випий це. Сподіваюся, тобі покращає.

Я скептично глипнула на коричневу рідину. Понюхала й одразу ж пошкодувала про це. Очі мені почали сльозитися.

— Воно жахливо смердить.

— Знаю. Але це допоможе вимити все з твого організму. Тому пий.

Він, мабуть, мав рацію, я мала випити це зілля. Тихий голос в голові шепотів, що я не контролюю себе. І перебувати в такому стані було неправильно і нерозумно. Крім того, я довіряла Діланові. Тож я піднесла склянку до губ і одним махом випила її до дна. Я закашлялася, коли склянка спорожніла, і скривилася, бо її вміст був неймовірно гірким і обпік мені все горло.

Поки я збиралася з думками, Ділан знову присів навпочіпки, уважно розглядаючи мене. Мені все ще паморочилося в голові, і я, сама того не усвідомлюючи, підняла руку й відкинула волосся з його чола. Я вже робила так раніше. Воно було таким же м’яким, як я пам’ятала. Очі Ділана спохмурніли ще дужче. На долю секунди його погляд ковзнув до моїх вуст.

— Ти пригадуєш, хто дав тобі напій? — запитав він, і моя розслабленість кудись зникла.