Страница 50 из 98
— Якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, у мене точно буде видіння твоєї болісної смерті, — промовила я, простягаючи руку: — Віддай.
Хлопець міцніше стиснув клапоть тканини і зціпив зуби.
— Краще тобі послухати її, — додала Кенна.
Її голос був не гучнішим за хриплий шепіт, і все ж хлопчина закам’янів.
Мерфі схопився на ноги, його обвуглена сорочка звисала з тіла, а довга рана тягнулася по грудях аж до живота.
— Поверни мою брошку негайно, — твердо промовив Мерфі, його голос звучав небезпечно тихо і без нотки гумору.
Ми втрьох стояли пліч-о-пліч перед хлопчиною, а він, здавалося, усвідомлював свою поразку. Він кинув клапоть тканини, з якого звисала брошка, Мерфі під ноги, і та м’яко дзенькнула, вдарившись об кам’яну підлогу.
— Щиро дякую, — сказав Мерфі, підняв брошку й одразу сховав її у кишеню штанів.
Хлопець буквально вибіг із коридору і зник у холі. Я обернулася до друзів:
— Де ви були?
— Хтось заманив Мерфі сюди, — повідомила Кенна, закотивши очі.
— Це звучало дуже переконливо, — відповів Мерфі крізь зуби.
Я запитально глянула на них обох.
— Що тобі сказали?
Кенна зробила спонукальний жест:
— Ну давай. Розкажи їй.
Мерфі покірно зітхнув.
— Він сказав, що Кенна тут цілувалася з якимось хлопцем.
— І ти на це купився. Бо я аж така компанійська, що тікаю від друзів і веселюся на кожній вечірці. Тому що не мене бояться всі в кампусі, — прошипіла Кенна, і з кожним її словом Мерфі, здавалося, ще більше замикався в собі.
— Чесно, я не думав. Я просто… зреагував, — сказав він невпевнено.
Ох, Мерфі. Ревнощі штовхають на не надто розумні рішення, тож я могла його трохи зрозуміти. Водночас серед усіх людей від нього я найменше чекала, що він втрапить у таку дешеву пастку.
— Знаєш що? Ти довбаний ідіот. Не знаю, для чого я взагалі сюди прийшла. Вечірка для мене закінчилася.
На цих словах Кенна розвернулася й побігла. Ми з Мерфі дивилися їй услід, вагаючись, кому бігти за нею — мені чи йому. Я запитально глянула на нього. Він потер потилицю. Його сорочка все ще диміла то в одному, то в іншому місці.
— Думаю, мені слід поговорити з нею, — пробурмотів він.
— Я теж так думаю. Піди й розкажи їй, чому ти так поводився.
У його очах з’явився сумнів:
— Не впевнений, що вона готова почути те, що я скажу.
— Що ж, хоча б вибачся.
Він кивнув.
— А ти як?
Я махнула рукою:
— Я дам вам трохи фори й скоро наздожену у гуртожитку.
Мерфі стиснув мою руку, проходячи повз, а потім поспішив геть. Я залишилася сама і зайшла до вбиральні освіжитися. Мені було напрочуд жарко, попри тонку сукню, і я хлюпнула на зап’ястя холодної води. Ноги почали тремтіти. Насупившись, я глянула на себе в дзеркало. Волосся було трохи розпатлане, щоки почервоніли, а вбиральня, здавалося, розпливалася в дзеркалі. Тіні танцювали по стінах і перетворювалися на пагони. Я розвернулася, серце шалено калатало. Але нічого не було. Ні тіней. Ні пагонів.
Я витерла руки і побігла назад до зали. У вухах гриміла музика, а серце шалено билося. Я обмахувала себе рукою, бо щоки мої все дужче пашіли. Слід було забиратися звідси. Я поспішила наздогнати Мерфі та Кенну, та вони були так далеко попереду, що покинувши танцювальну залу, я їх не побачила. Я ненадовго притиснулася до стіни, коли підлога під ногами, здавалося, розм’якла. Щось було не так.
Підвівши погляд, я побачила ще кількох людей з турніру, однак не могла розпізнати їхніх облич. Між ними снували тіні, ті самі колючі пагони та плями світла, які не щезли навіть після того, як я кілька разів кліпнула. Колючки стріляли просто в мене! Я прискорилася й мало не зашпорталася у власних ногах. Я так невпевнено тримала баланс, що довелося зняти підбори й нести черевики в руках, щоб мати змогу йти швидше.
До моїх вух долинав гомін голосів, просто за спиною, і я прискорила крок. Крижаний вітер шмагав в обличчя, коли я збігала сходами біля головного корпусу, ноги ляскали по мокрому камінню. Я ризикнула швидко озирнутися через плече. В очах у мене двоїлося все: обриси людей, дерев і власне головний корпус. Крізь туман в голові промайнула думка.
Брошка
. Не можна її загубити.
Я повернула праворуч, хоча це був протилежний бік від мого гуртожитку, і зникла в проході, що пролягав під будівлею академії до озера. Не озираючись я бігла далі, поки майже добігла до кінця тунелю. Раптом з тіні вигулькнула чиясь постать, і ми зіткнулися.
— І хто це тут у нас? — пролунав голос, що здавався мені віддалено знайомим.
Коли я підняла очі, мене штовхнули, і я відскочила назад до стіни. Я так сильно вдарилася головою, що мені ще дужче запаморочилося і я впала долі. Я не дуже розуміла, що відбувається. Кілька разів кліпнула, але обриси навколишнього світу були все одно розмиті, я просто не могла зрозуміти, що було переді мною.
Потім у моїй голові пролунали слова Джорджини:
«Не варто було це пити».
Я зрозуміла, що вона не жартувала. Джорджина знала, що хтось підмішав щось у келихи. Може, для того, щоб заволодіти брошками інших учасників. А можливо, це навіть була вона.
Я потягнулася до сумочки і спробувала дістати телефон. Від удару по руці сумка злетіла в повітря, і я застогнала від болю.
— Не раджу це робити.
Я не могла впізнати обличчя, яке з’явилося переді мною, хоча воно було лише за декілька сантиметрів. Окрім того, що світ крутився швидко та не давав мені нічого розгледіти, ця людина натягнула на обличчя капюшон. Вона простягнула руку, розірвала бретельку моєї сукні, і я перестала відчуватися важкість від брошки на ключиці. Я потягнулася до неї, та вхопилася лише за один рукав і рвонула його. Мене штовхнули, і я впала обличчям у бруд. У мене з вуст вирвався стогін, і я почула важкі кроки чобіт по розмоклій землі, а потім залишилася сама.
У голові пульсувало. Кінцівки не хотіли слухатися. Клапті туману заважали бачити, я кліпала знову і знову, але туман, здавалося, тільки густішав. Раптом у тунелі почулося шкрябання. Я позадкувала, намацала сумку в калюжі неподалік, але все було в багнюці. Я в паніці озирнулася та не змогла повірити своїм очам. Здавалося, грубе каміння стін переходу насувається просто на мене. Я несамовито закліпала очима, коли знову почула скрегіт. Немов кігті по каменю, звук, від якого спиною пробігла дрож. Щось засяяло червоним у тумані, і я відступила назад, притискаючись до стіни.
Почулися кроки.
— Там хтось є, — почувся голос. — Агов, це…
— Зої!