Примарне правління

Я стрималася, щоб не закотити очі від роздратування, і без суперечок простягнула йому свій келих. Тільки після цього він здався задоволеним.

— За що мені така честь, Кінґ?

— Просто хотіла знати, як ти почуваєшся після випробування.

Між його темними бровами залягла невелика зморшка, а сам він уважно обмацував мене очима, ніби намагаючись з’ясувати мої справжні наміри. Нарешті Лоркан похитав головою:

— Мене це не цікавить. Я запропонував тобі союз — ти відмовилася.

Він спробував відвернутися від мене, але я заступила йому дорогу, все ще намагаючись втримати усмішку на обличчі.

— Та годі тобі, Лоркане. Я не хотіла тебе образити. Я… Мені дуже жаль.

Хлопець підняв брову:

— Ого. Коли ти говориш це з таким стражденним виразом обличчя, це має дуже переконливий вигляд.

Я кинула спроби обдурити його. Лоркан був занадто розумний для цього, а я явно не вміла брехати. Тож просто тихо зітхнула:

— Добре, можливо, ти маєш рацію і я хочу поговорити з тобою з інших причин.

Його губи скривилися в типово лукавій посмішці:

— Та ти що?

Я нахилилася до нього ближче, щоб ніхто не міг нас підслухати.

— Я сказала на слуханні правду. Я не хотіла навмисне вас дискваліфікувати. Там було щось дивне, і я хочу з’ясувати, що саме.

Він знову декілька секунд уважно роздивлявся мене.

— Що тобі це дасть?

— Насамперед я хочу знати, що було причиною мого видіння. Бо в мене було видіння, і в ньому я бачила, як ти помираєш.

Певний час хлопець мовчав, а потім схрестив руки на грудях.

— Тобто ти хочеш сказати, що ти тут лише тому, що неабияк піклуєшся про мене?

Я рішуче зустрілася з ним поглядом:

— Якщо в процесі мені вдасться очистити свою репутацію, це, звичайно, буде приємним бонусом.

Раптом Лоркан зробив крок до мене й схилив голову:

— Може, трохи поторгуємось?

Я нашорошила вуха:

— Давай.

У його очах з’явився блиск.

— Я розповім тобі, що сталося на озері, в обмін на маленьку послугу.

У мене виникло кепське передчуття.

— Дай-но вгадаю: ти хочеш, щоб я віддала тобі свою брошку.

Його пухкі губи розпливлися в кривій усмішці:

— Розумниця.

Мені потрібна була інформація, але я не була аж у такому відчаї.

— Бувай, Лоркане.

Я зробила рух, щоб піти, коли він заговорив знову:

— Я мусив хоча би спробувати. У такому разі, може, ти дістанеш для мене чужу брошку?

Я заглянула йому в очі, звівши брови:

— Ти ж розумієш, що маєш здатність зачаровувати людей своєю магією? Кілька приємних слів, і вони охоче віддадуть тобі все, що ти попросиш.

Лоркан задумливо постукав пальцем по губах:

— Знову правда. Тоді скажімо просто, що ти винна мені послугу. Таку, про яку я зможу попросити в будь-який час.

Я одразу ж похитала головою:

— Це занадто розпливчасто.

— А що, як ми обмежимо це все? На час турніру.

Турнір закінчувався трохи більше ніж за тиждень, протягом якого кожен учасник змагався проти всіх інших. Таке обмеження мене влаштовувало. Однак Лоркан, звісно, не попросить чогось, що мені сподобалося б.

— Я не робитиму нічого, що може спричинити мені неприємності, — наголосила я.

Хлопець звів брови:

— Ти не в тому становищі, щоб продовжувати переговори, Кінґ.

Усередині мене все стиснулося, але я розуміла, що це був один із небагатьох моїх шансів. Якщо я хочу отримати інформацію про морського змія, то просто повинна погодитися. Тож я повільно кивнула й нарешті простягнула йому руку:

— Домовилися.

Лоркан знову обдарував мене своєю фірмовою усмішкою. Усмішкою, яка явно не віщувала нічого хорошого. Його пальці повільно стиснули мої і відпустили. Потім він узяв у мене келих, поставив його на тацю офіціанта, що проходив повз, і наступної миті притягнув до себе. Почав неквапливо рухатися в такт музиці.

— Ти що робиш? — мій голос пролунав хрипко, видаючи спантеличення.

— Танцюю. Ти мала б уміти це робити. Зрештою, тебе роками вчили і ти була майже на кожній вечірці в академії протягом останніх тижнів, — відповів Лоркан, і в його голосі пролунала нотка веселощів.

Він закрутив мене, потім потягнув за руку так, що я повернулася назад до нього, і мені довелося вхопитися руками за його плечі, щоб зберегти рівновагу. Моє тіло було мов іржаве. Так, в останні тижні я багато танцювала, але здебільшого від розпачу та лише для того, щоб відволіктися від думок. Не так… не так.

— Це послуга, про яку ти просиш? — різко запитала я.

Він притулився ротом до мого вуха, і на моїх руках виступили сироти.

— Тобі б цього хотілося.

Ми повільно рухалися вперед і назад у такт музиці, і потроху моє тіло пристосовувалося до його ритмічних рухів.

— За нами просто спостерігають, і я злякався за наші брошки.

Я роззирнулася по залі якомога непомітніше. Трохи далі я помітила Мерфі за барною стійкою і за кілька метрів від нього Кенну, що з кимось розмовляла.

— З іншого боку, Кінґ.

Я повернула голову й побачила за одним зі столиків Ділана. Мені мало ноги не підкосилися, коли я вгледіла свого наставника, але Лоркан міцно тримав мене в обіймах. Ділан був одягнений у чорну сорочку і широкі чорні костюмні штани. Його волосся вільно спадало на плечі, рукава сорочки були закочені до ліктів, а на грудях красувалася срібна брошка. Моє серце мало не вискочило з грудей, особливо коли я зрозуміла, з ким він там сидить.

Амара Чандран. Вона була в темно-фіолетовій обтислій сукні, і її блискуче чорне волосся спадало на одне плече. Вона щось промовила, і кутики Діланового рота скривилися в такій рідкісній усмішці. Він опустив голову, але я все одно її побачила.

Ділан сказав, що сів до неї та інших під час слухання, щоб здаватися неупередженим. Але зважаючи на те, як часто я бачила його з Амарою, я раптом засумнівалася в правдивості цих слів. Тим паче що він зараз здавався таким близьким із нею. У грудях мені стиснулося.

— Вони зустрічалися минулого року, — сказав Лоркан, і я повернула голову, щоб подивитися йому в очі, які блищали так, ніби він точно знав, які емоції переповнюють мене. — Ділан порвав із нею через якийсь час, й Амара не надто добре це сприйняла. Та, здається, вона повернула його прихильність. Вона добре вміє користуватися своїми чарами, і її магія достобіса сильна. Трохи нагадує мою власну.