Примарне правління

— Та заспокійся вже, Мерфі.

— Я намагаюся. Але ж лоскітно.

— Ще не чула, щоб комусь лоскотало шкіру голови.

— Я просто дуже особливий.

Кенна тихо засміялася. Я заглянула крізь щілину у дверях ванної кімнати й побачила, що подруга стоїть над Мерфі і вкладає гелем його неслухняне волосся.

— Я помітила це, ще коли вперше зустріла тебе, — розгублено промовила вона, погладжуючи руді кучері хлопця.

Вона на мить замовкла, і я вже задумалася, як зробити так, щоб вони мене почули, коли вона заговорила знову:

— Мерфі?

— Га?

— А ти колись розкажеш мені, як тебе звуть насправді і що сталося з твоєю сім’єю? — ніжно запитала вона.

На мить запанувала тиша. Мені не хотілося псувати цей момент близькості, тож я максимально обережно зачинила двері, залишивши лише невелику щілину. Попри те, я почула, як Мерфі тихо відповів:

— У мене батькове ім’я. А оскільки він — чудовисько, про яке я не люблю згадувати, то для мене цього імені просто не існує. І я не хочу його мати.

— Гаразд, — прошепотіла Кенна.

Минуло ще декілька секунд, поки Мерфі, здавалося, збирався з думками.

— Щоразу, коли отримую свій табель успішності і бачу там його ім’я, яким він люб’язно мене нагородив, ніби згадую, якою жахливою людиною він був для мене й мами. І що він зробив з іншими людьми. Він — злочинець, свиня й тепер справедливо гниє у в’язниці. Він зруйнував нашу сім’ю, нашу спадщину, все. І мій обов’язок — це виправити. Надати цьому імені нового значення. Лише тоді я зможу знову його використовувати.

На мить знову запала тиша.

— Це тому ти так сильно хочеш стати розвідником? — м’яко запитала Кенна.

— Так, — швидко відповів Мерфі. — Я хочу виправити те, що він накоїв.

— О, Мерфі.

— Ну що?

— Для мене твоє ім’я означає лише те, що воно належить тобі. Ти не повинен робити для цього нічого особливого. Ти щодня показуєш нам, яка ти людина. І мені подобається ця людина такою, якою вона є, — наголосила Кенна.

Хлопець стримано розсміявся.

— Дякую, Саллі. Ти мені теж подобаєшся такою, якою ти є.

— Я серйозно.

— А я хіба ні?

— Ти смієшся.

— Зазвичай я так і роблю.

Коли вони замовкли, я підійшла до дверей і тихо прочинила їх. Зупинилася. Мерфі тримав руки на стегнах Кенни й дивився на неї з виразом, якого я ніколи раніше в його очах не помічала. Там досі була притаманна йому пустотливість, але було й дещо інше. Теплота, шанобливість і незмірна приязнь. Він, як зачарований, дивився на мою подругу, і Кенна, здається, теж це помітила, бо зупинилася на півслові. Він прошепотів її ім’я, його голос був сповнений такого ж благоговіння, як і погляд, і я зрозуміла, що мені точно не варто бути свідкою цього моменту. Однак Кенна помітила мене на порозі й швидко відсторонилася від Мерфі. Мені хотілося дати собі ляпаса. Хлопець підвівся з розпашілими щоками та мало не спіткнувся, а Кенна схопила свою сумочку й почала гарячково в ній порпатися. Поки ми накидали пальта й виходили, ніхто з нас і словом не обмовився, але я не могла не озиратись подумки на ту мить, яку заскочила.

Врешті-решт, ми пройшли через кампус до зали, де проходила вечірка. Це була коротка прогулянка, і волосся на моїх руках стало дибки, коли ми увійшли у подвійні двері бальної зали. Кенна зачепила мене, і мимоволі на мене нахлинули спогади.

Як ми з Віолет оглядали бальну залу.

Світло люстр на обличчі Фінна Томпсона, з якого повільно й болісно витікало життя.

Я похапцем глипнула на високі вікна, які розбилися, коли прокинулася моя магія і вперше пролунав мій крик. Ми з Кенною притиснулися одна до одної, наче в її голові промайнули ті самі думки.

— Все буде добре, мої солодкі, — наголосив Мерфі, наче він також відчув наше раптове напруження.

Я кивнула й спробувала опанувати себе. Сьогодні в мені не було місця для темряви. Треба було зосередитися на тому, що переді мною. Щоб отримати інформацію. З’ясувати, що саме сталося на озері. Відновити свою репутацію.

З такими думками я приєдналася до друзів на вечірці. Для святкування велику бальну залу розділили навпіл величезною перегородкою, щоб нечисленні гості не здавалися загубленими. Там був бар — той самий бар, де я вперше заговорила з Діланом саме перед тим, як прокинулася моя магія. Все виглядало знайомим. Багато дівчат одягли гарні сукні і тепер стояли на блискучому паркеті чи походжали по ньому. Атмосфера була вишукана. Але коли ми спустилися сходами та змішалися з натовпом, я відчула на собі декілька поглядів. Не захоплених, як тоді, а ворожих. Уважних. Майже вичікувальних. Так, ніби присутні тільки й чекали, щоб вчепитися одне одному в горлянки й зірвати одне з одного брошки.

— Вони всі витріщаються, — прошепотіла Кенна майже з острахом.

— Лише тому, що наша компаньйонка найгарніша, — так само тихо відповіла я.

— Пропоную змішатися з натовпом, — Мерфі вже націлився на барну стійку, а потім нахилився до Кенни: — Приглянь за Зої.

— А ти? — запитала моя подруга.

— Після слухання нам слід більше турбуватися про неї, ніж про мене. Я можу подбати про себе. Але дякую за турботу, — і він, підморгнувши, зник у натовпі.

Ми з Кенною залишилися. Я не могла не зауважити, як вона глянула вслід Мерфі і міцно стиснула губи. Окинувши поглядом бальну залу, я помітила Ронана, Бо та Орлу за декілька метрів від нас. Усі вони були вбрані по-святковому й стояли за стійкою з напоями в руках. Трохи згодом Кенна штовхнула мене ліктем у бік, і я здригнулася. Вона кивнула в протилежний бік, на танцмайданчик, де я помітила Лоркана. Він також вбрався у костюм, але сорочка на ньому була зім’ята, а краватка висіла на шиї так недбало, наче цього вечора він її уже знімав. Він із кимось розмовляв, погойдуючись у такт музиці. Я підійшла до бару і взяла два келихи апельсинового соку. Кенна востаннє торкнулася моєї руки, перш ніж я повернулася.

— Що ж, треба йти, — пробурмотіла я і попрямувала до Лоркана та його супутниці, а Кенна залишилася за баром, щоб наглядати за мною.

Я натягнула свою наймилішу усмішку і подарувала її Лоркану. У вухах досі відлунювали слова Кенни про крихке чоловіче его.

— Привіт, — кивнула я Лоркану і простягнула йому келих.

Він оглянув мене з ніг до голови, примруживши очі, але келих узяв. Понюхав його.

— Не отруєний, якщо ти про це, — промовила я.

Схоже, його не переконало:

— Тож ти не заперечуватимеш, якщо ми поміняємося.