Страница 44 из 98
Після занять відбулася зустріч у головній аудиторії академії. Ця кімната розташовувалася в самому серці головного корпусу. Панелі тут були виконані з червоного дерева з тонкими золотими вставками, а на вікнах, що займали всю стіну, красувалися важкі оксамитові штори. По обидва боки вузького проходу, що вів угору, до підвищення з трибуною, тягнулися темні дерев’яні лавки з вигравіюваними гербами домів академії.
Настав час оголошення другого випробування.
Ми з Мерфі зайняли місця в одному з перших рядів, зарезервованих для учасників. Ми запізнилися і тільки-но зайняли місця, як ректорка піднялася на трибуну й оглянула натовп.
— Вітаю на оголошенні другого випробування, — почала вона, і її голос відлунив від стін.
Серед присутніх зчинився гомін, дехто випростався, помітно напружившись. Зокрема і я. Окрім нашого дослідження, мені ще треба було вирішити проблему з тим, що з мене зняли бали за перше випробування. Я дуже хотіла це надолужити.
— Наступне випробування перевірить вашу спритність і майстерність, — продовжила ректорка.
— Як думаєш, тепер все також почнеться одразу? — прошепотів Мерфі.
— Не знаю, але ми готові, — відповіла я.
Сьогодні я хоча б одягнулася краще на випадок, якщо нам знову доведеться виходити на холод. Міцні черевики, товстий в’язаний джемпер і спортивні штани. Мерфі мав такий самий вигляд.
— На початку турніру всім вам дали брошки з емблемою вашого дому. Вони позначають вас як учасників. І це підводить нас до мети другого випробування.
Вона зробила багатозначну паузу, і раптом в аудиторії запанувала тиша, наче всі присутні одночасно затамували подих. Ректорка несподівано відійшла від мікрофона, і це місце зайняла професорка Чен. Її каштанове волосся було, як завжди, зібране назад, одягнена в тренувальну форму, тож я приготувалася. До боїв. До чудовиськ, що падатимуть зі стелі. До можливого нападу чогось небезпечного, коли нам із Мерфі доведеться тікати якнайшвидше.
— Відсьогодні і до понеділка ваше завдання полягатиме в тому, щоб забрати брошки в інших учасників і водночас зберегти свої, — почала професорка. — Якщо в понеділок уранці ваша брошка й далі буде у вас, ви перейдете до наступного випробування, але не отримаєте жодних балів. Ви матимете додаткові бали лише тоді, коли вкрадете чужу брошку. Якщо вкрадете декілька, то отримаєте більше балів. Якщо ж ви втратите свою брошку до завершення випробування, то будете дискваліфіковані.
Я обдумала ці слова й затамувала подих. Потім ми з Мерфі обмінялися поглядами. Як і на першому випробуванні, це здавалося занадто легким. Я чекала підлого удару й знову глипнула вперед, де на подіум уже піднімався цілитель Шиган.
— Лише вам вирішувати, чи створювати альянси, чи змагатися індивідуально. Ви можете захищати свою брошку за допомогою магії або застосовувати її для обману супротивників. Ви можете завдавати шкоди, але я звертаюся до вас: ця шкода не повинна мати летальних наслідків. Відволікайте своїх супротивників, обеззброюйте їх, боріться між собою, кидайте одне одному виклики. Використовуйте свою магію як інструмент для досягнення мети, одначе завжди пам’ятайте про відповідальність, яка приходить з вашим даром. Зрештою, переможе не той, хто буде найжорстокішим, а той, хто використає свою магію з якомога більшою майстерністю та розумом.
Саме цього я чекала. І тепер нарешті зрозуміла, що мав на увазі Ділан, коли казав, що люди вже купують у нього речі, щоб знищити своїх суперників. Такий вступ до випробування підштовхнув усіх учасників до того, щоб накинутися одне на одного. І байдуже, скільки разів цілитель повторював, що ніхто не повинен вмерти. З іншого боку, я чудово пам’ятала останній турнір, де вболівала за Бо. Під час нього в навколишніх лісах відбулося випробування, де учасники зійшлися з фантомними воїнами Морріган і один з учнів отримав серйозні ушкодження через маніпуляції суперниці. На мить усе мало вкрай кепський вигляд, учень був на межі життя і смерті, поки не втрутився цілитель Шиган. Навіть довелося залучати сторонніх цілителів. Необережну ученицю тимчасово відсторонили від навчання в академії. Коли йшлося про безпеку учнів, ніщо не могло зупинити ректорку Баскервіль. Водночас я не могла уявити, як ці суворі правила мали спрацювати на такому випробуванні.
Наче сама собою, моя рука потягнулася до брошки, пришпиленій на рівні ключиці. Озирнувшись, я побачила, що чимало інших вчинили так само. Хтось знімав брошки з рукавів і чіпляв ближче до коміра, а хтось уже мав ворожий вираз обличчя, наче був готовий будь-якої миті вчепитися в горлянку опонента.
Ректорка повернулася до мікрофона:
— Щоб забезпечити цивілізований початок випробування, сьогодні ввечері ми влаштуємо невелику вечірку на вашу честь. Спільний вечір зміцнить ваше почуття спільності перед початком змагань. Дослухайтеся до порад професорів. Нехай рука Луга безпечно проведе вас через ці вихідні.
Вона відійшла від мікрофона. На секунду в аудиторії запала тиша. Учні обмінювалися поглядами, піднімали руки і вставали, щоб якомога швидше піти. Раптом атмосфера стала напруженою. Здавалося, кожен усвідомив, що тепер стоїть на кону.
У цьому випробуванні не було ніякого чудовиська, ніякої небезпеки в природі, що чатувала, аби напасти на нас. Цього разу кожен бився з іншими. І мене зацікавило, чи не стане це випробування ще більш небезпечним, ніж попереднє.