Страница 33 из 98
Я хотіла додати щось іще, коли хтось став поруч зі мною. Знайомий запах кедра та квіткові нотки вдарили мені в ніс. Піднявши голову, я заклякла.
Це був Бо. Його щоки розпашіли, волосся стирчало навсібіч, а очі були такими достобіса блакитними, що на мить я мало не роззявила рота. У моїх грудях прокинулося дивне пульсування. Як могло статися, що я проводила з ним майже кожен день, а тепер, коли ми не розмовляли декілька місяців, я забула про цей відтінок синього в його очах? Не те щоб я сумувала за ним, не те щоб у мені ще залишилася іскра тієї любові, яку я відчувала до нього, але всередині все ще жив дивний тупий біль.
— Привіт, — промовив він, прокашлявшись. — Маєш хвилинку?
Я вибалушила очі, та швидко оговталася. Не хотілося, щоб він побачив, наскільки мене здивував. Насправді я взагалі не хотіла, щоб він прочитав мої почуття. Попри весь свій скептицизм, я схвально хитнула головою. Бо кивнув у бік поваленої колоди перед багаттям. Я пішла за ним і сіла трохи віддалік. Ми сиділи так близько до вогню, що язики полум’я зігрівали моє обличчя, а їхні мерехтливі відблиски танцювали на обличчі Бо. Мені пересохло в горлі, і я швидко ковтнула трохи шампанського. Я прийшла сюди, щоб відволіктися від спогадів, а не зануритися в іще більший біль. І все ж я хотіла почути, що він скаже.
— Я хотів вибачитися.
Про байдужий вираз обличчя тепер можна було забути. Єдине, що я могла зробити, — це витріщитися на нього, бо на мить мені здалося, що я його не розчула. Та це було ще не все.
— Я поводився як мудак, і не було й дня, коли я не думав про те, що сказав тобі. — Він прокашлявся й опустив очі. — І я… Я не те мав на увазі.
Я й досі могла лише здивовано дивитися на нього. Я ніяк не очікувала почути таке. На мить я розгубилася й не знала, що відповісти. Його останні слова часто переслідували мене. Як він образив мій дар, назвавши прокляттям. Що він не побажав би його навіть найлютішому ворогові.
— То нащо ти таке сказав? — зрештою запитала я.
Він повернув голову і глипнув на мене. В його очах я побачила щире каяття.
— Я хотів завдати тобі болю. Я хотів, щоб нам було легше розійтися. Це було нерозумно. І…
Я чекала, поки він намагався дібрати слова.
— Не хочу, щоб ти зрозуміла мене неправильно, але гадаю, що це було також і через меч, — нарешті промовив він.
Я нашорошила вуха:
— Що ти маєш на увазі?
— Лише згодом я дізнався, що Крі доклав до цього руку. Він підмінив мою зброю на ту, яку замовив сам. І магія, яка була в ній закладена… — Його тіло затремтіло. — Це було так, ніби в моїй голові панувала темрява. Всі негативні почуття всередині мене взяли гору. Настільки потужні, що я мало не вбив Парка.
Я дуже добре пам’ятала, як Ділан лежав перед ним непритомний, і у мене вигулькнуло видіння, як Бо вбиває його. Я не могла не впізнати Бо.
— Це не виправдання. Я справді хотів заподіяти шкоди Парку. Але щось у тому мечі зробило так, що всі мої емоції затягнуло в нескінченно чорну глибину. Я ледве контролював думки, які зринали в моїй голові.
Фінн, який був нащадком Кредне, одного з богів ремісництва, викував цей меч із наміром зробити копію меча Нуади — одного з чотирьох скарбів Дану. Він, мабуть, застосував якусь магію, щоб копія меча хоча б виглядала такою ж могутньою, як справжній меч Нуади. З такою магією не можна жартувати. І, вочевидь, вона пробуджувала зловісні бажання у власника меча. Хоча ми з Бо розійшлися не найкращим чином і він приховував від мене стільки таємниць, я йому повірила.
— Дякую за ці слова, — кивнула я після кількох секунд роздумів. — Мені довелося довго справлятися з тим, що ти сказав мені. Та я й досі це роблю.
Бо скривився:
— Мені дуже шкода. I… мабуть, я просто хотів завдати нам із тобою якомога більше болю, щоб було легше піти.
— І як? Спрацювало? — запитала я.
Він скривився знову:
— Це було тупо. Я вчинив нерозумно. Я мав бути чесним із тобою раніше. Озираючись назад, гадаю, я зробив би все по-іншому.
Від його слів мені пульсувало в голові.
— Я теж, — тихо зізналася я.
— Справді?
Я кивнула:
— Ми обоє відчували, що ще раніше між нами була якась перепона. І… то була не тільки моя магія.
Бо сумно усміхнувся. Його погляд зупинився на чомусь збоку позаду мене.
— Не тільки, так?
Я простежила за його поглядом і затамувала подих. За декілька метрів стояв Ділан. І побачивши його, я відчула себе так само, як тоді, коли він вдарив мене в груди своїм тренувальним мечем на заняттях. На мить мені просто перехопило подих.
Ділан стояв на імпровізованому танцмайданчику.
І він був не один.
Поруч із ним стояла Амара Чандран, і вони вдвох погойдувалися в такт музиці. Вона стояла навшпиньки і щось шепотіла йому на вухо. Куточок його рота піднявся в тій небезпечно красивій напівусмішці, від якої моє серце завжди прискорено калатало. Однак зараз воно завмирало геть з іншої причини.
Я відвела очі, коли в голові пронеслися Діланові слова і його відмова танцювати зі мною. Коли він знову і знову нагадував мені, що не має настрою для ігор. Коли він сказав мені, що йому не вистачає частини мене. Я згадала, як він зізнався в медпункті, що боявся за мене. Боявся, що моя душа буде наступною, яку йому доведеться провести крізь завісу.
Моє серце глухо билося, відлунюючи у вухах. Можливо, там на озері я передала куті меду. Може, я переступила межу, і він нарешті зрозумів, що я йому не потрібна. Я знову глянула на нього. Він досі був на танцмайданчику, продовжував рухатися з Амарою, його обличчя сяяло. Я не хотіла, щоб побачене завдало мені болю, проте нічого не могла із собою вдіяти. Я не мала так почуватися. Це був танець. Я за останні декілька місяців танцювала так більше разів, ніж могла порахувати на пальцях обох рук. Це було нормально.
— Не думаю, що варто й далі журитися минулим, Бо, — нарешті хрипко промовила я.
— Я сподівався, що ти це скажеш, — відповів він. І зітхнув із полегшенням. — Отже, ми помирилися?
Над цим мені довго думати не було потреби:
— Я була б щаслива.
Його губи вигнулися в щирій усмішці, і я усміхнулася у відповідь, хоча насправді мені хотілося плакати. Однак на поверхню вирвалося наполегливе запитання, відповіді на яке я вже давно боялася.
— Бо? — промовила я, відчуваючи, як на руках під шарами одягу проступають сироти.
— Га?
Я почала смикати рукава свого пальта.
— Між тобою й Орлою щось було, коли ми ще були разом?
Тепер уже він вирячив очі: