Страница 32 из 98
— Не думаю, що це доречне запитання, — трохи роздратовано відповіла вона.
Я усміхнулася.
Часто хотіла запитати маму, чому вони з цілителем Шиганом не могли терпіти одне одного. Вочевидь, це було якось пов’язано з тим, що цілитель Шиган тоді не склав присягу Раді, а мама вважала це своєрідною зрадою. У цих двох було багато спільного в юності, до того, як мама зустріла мого батька, простого смертного. І щоразу, коли вона говорила про Шигана, я відчувала, що в цій історії має бути ще щось. Але щойно я починала забагато розпитувати, вона замовкала, тож я була вдячна за крихти інформації, які вона іноді підкидала.
— Мені пора йти. Пам’ятай, що я сказала, — промовила вона, і її тон знову став суворим.
— Обов’язково.
— Дай мені знати, як пройде слухання, — зажадала вона. — Я вже сказала Лорні, що вважаю все це непотрібним, але якщо вона не перестане тебе турбувати, я вдамся до інших засобів.
Це прозвучало так жахливо, що я вирішила більше нічого не запитувати.
— Дякую, мамо.
— Бувай, люба.
Вона поклала слухавку, перш ніж я встигла щось відповісти. Я глибоко вдихнула. Кенна запитально поглянула на мене, та я лише пробурмотіла щось нерозбірливе, а потім втекла до душової.
Провівши пів вічності під струменями душу, я повернулася до кімнати й побачила, що Кенна лежить обличчям до стіни. Дихання її було рівномірним. Я якомога тихіше одягнулася, склала речі, взяла пальто й повісила його на маленьку вішалку у вузькому коридорі. Краєм ока помітила, як щось випало на підлогу. Я спіткнулася. Потім нахилилася і підняла маленьку записку. Розгорнула її і прочитала.
«Забула про мене?
Мені боляче. Гірше, ніж ти можеш собі уявити. Тому, будь ласка, вийди на зв’язок.
— В.»
Рука затремтіла так сильно, що папірець мало не випав. Серце зненацька забилося занадто швидко. Цього не могло бути. Цей лист… він просто не міг бути від Віолет. Вона була у в’язниці під охороною, і їй заборонено контактувати із зовнішнім світом. Схоже, хтось зіграв зі мною злий жарт. Так, як і з тим неприємним написом на дверях нашої кімнати. Люди в академії знали, що Віолет і Крі причетні до вбивства Фінна, так само знали й те, що Віолет була моєю найкращою подругою. Неважко здогадатися, що така записка може завдати мені болю. Мені стало цікаво, чи не це мав на увазі Ділан, коли казав, що учасники турніру підуть по трупах.
Я розірвала записку на дрібні шматочки й викинула їх у смітник під столом. Потім лягла до ліжка. Я втупилася в стелю, а думки не вкладалися в голові. Якоїсь миті я заплющила очі, але щойно зробила це, літери знову затанцювали у мене перед очима, а потім до них приєдналося ще й обличчя Віолет.
Я розплющила очі й спробувала сконцентруватися на глибокому рівномірному диханні. Але це було важко. Я знову побачила перед собою Віолет, мені здалося, ніби я відчуваю, як її колючі ліани чимраз глибше впиваються в мою плоть, тож зрештою сіла на ліжку, важко дихаючи. Кенна почала тривожно крутитися, і я нагадала собі, що слід поводитися тихіше.
Однак я просто не могла заснути. Як і протягом останніх тижнів, думки тягнулися одна за одною, як снігова куля, що поступово утворює лавину, яка несеться з гори, дедалі більшаючи. Щоразу, коли я лягала й заплющувала очі, в голові вигулькували різні óбрази. То обличчя Фінна, що помер на моїх очах, то Крі і Віолет. У вухах звучали сповнені болю крики Кенни, я бачила посмішку Віолет, що здавалася напрочуд дивною, відчувала примарний біль від колючих ліан…
Знову сіла. Нічого не вийде. Я знала це. Після тієї ночі майже два місяці тому я знову не могла заснути. Не мало сенсу годинами крутитися з боку на бік. Навпаки. Зазвичай від цього ставало тільки гірше, бо я думала, що зрештою знову побачу дохлого щура, що звисає у мене над ліжком, як відгомін кривавого напису, схованого в тіні. І цей лист… я не могла. Я не могла більше лежати тут і дозволяти демонам минулого переслідувати мене.
Треба було забиратися звідси.
Я тихо витягнула телефон і зайшла в груповий чат, у якому була учасницею вже декілька тижнів. Там щовечора з’являлися оголошення про те, що хтось влаштовує вечірку, і зітхнула з полегшенням, знайшовши запрошення. У лісі позаду гуртожитку Срібних Круків, де колись проходили таємні бої, відбувалася ще одна вечірка біля багаття.
Я тихо вислизнула з ліжка і поспіхом одяглася. Ризикнула кинути погляд на Кенну. Та міцно спала. Потім я вислизнула з кімнати, подалі від небезпечних тіней і спогадів.
Опинившись у лісі, я шукала не довго — вже за декілька хвилин ходи почула музику. Як і на багатьох інших подібних вечірках, там зібралися учні. Вони згуртувалися на імпровізованому майданчику, посередині горіло багаття. Повалену колоду перетворили на лавку, хтось стояв невеличкими групками, інші танцювали під музику, що луною розлягалася лісом. Я помітила декілька знайомих облич, зокрема Рафаеля, Бо і його друзів, але, на жаль, була там і Джорджина, яка кинула на мене презирливий погляд, коли я проходила повз, і одразу ж взялася перешіптуватися зі своїми друзями. Декілька учнів приєдналися до неї, уважно розглядаючи мене, насупивши брови й примружившись, а інші просто витріщилися. Коли я проходила повз одну групу, хтось кашлянув і вилаявся. У мене все стислося в грудях, але з високо піднятою головою я попрямувала до ящиків із напоями, що стояли на землі. Раптом хтось ступив переді мною. Ронан — зрозуміла я трохи згодом. Найкращий друг мого колишнього хлопця і частина мого минулого кола спілкування. Я заціпеніла, бо ситуація між нами була дивною відтоді, як ми з Бо розійшлися. Як і зі всіма з дому Золотого Листя.
— Привіт, злочинний супермозку, — промовив він і кивнув на коробки: — Чого бажаєш?
Я закотила очі від його привітання, утім, неабияк зраділа тому, що, на відміну від інших, він мене не ображав. А потім показала на пляшку шампанського, після чого він хоробро налив трохи в келих, з якого невдовзі пішла піна.
— Тримай, швиденько.
Я ковтнула, перш ніж піна перелилася через край.
— Дякую, — пробурмотіла я.
— Немає за що. Зрештою, ти вибила з турніру кількох учасників, тож я маю дякувати тобі, а не навпаки.
Перш ніж я встигла відповісти, він цокнув своїм келихом об мій. Його рухи були млявими, здавалося, він уже добряче хильнув.
— Я не зумисне.
— Ясна річ. І це мене не дуже тішить, — відповів він, підморгнувши так явно, що це виглядало блюзнірством.
— Я серйозно.
Ще одне перебільшене підморгування:
— Я теж.