Примарне правління

Ділана це, здається, не переконало. Виникла коротка пауза, під час якої він вивчав моє обличчя. Потім прокашлявся.

— Не хочеш розповісти, що трапилося?

— Моя магія прокинулася, і я побачила смерть Джорджини, Амари і Лоркана. Тож я почала діяти.

Ділан похитав головою:

— Не можу повірити, що це сталося, попри всі захисні заклинання. Вчителі повинні були подбати про нашу безпеку.

— Ви всі так кажете, але я знаю, що я бачила та відчувала. Я нічого не вигадую.

Мій шепіт став гучнішим, і я нагадала собі про це. Не можна втрачати самовладання, навіть якщо я й перебуваю на межі. Не можна, щоб хтось дізнався, що Ділан був тут, інакше нам обом буде непереливки.

— Коли ти побігла назад… — Він замислився, перш ніж продовжити: — Я подумав, що цього разу ти зайшла занадто далеко. Я думав, що твоя душа буде наступною, яку мені доведеться супроводжувати в потойбіччя.

Серце в грудях шалено закалатало. Я спробувала сісти, але спина нестерпно боліла, тому я потягнулася в темряві за Ділановою рукою. Він переплів мої пальці зі своїми, і на якусь мить ми обійнялися.

— Я не хотіла тебе налякати, — прошепотіла. — Ну і точно не хотіла, щоб ти подумав, ніби я свідомо наражаю себе на смертельну небезпеку. Але з іншого боку, саме ти казав, що тобі бракує якоїсь сміливої дівчинки.

Він ледь чутно пирхнув:

— Коли я це казав, то не чекав, що ти кинешся на морське чудовисько першої-ліпшої миті, намагаючись його зарізати.

— Ну, на жаль, безуспішно.

— Втім, вкрай безстрашно.

Я засміялася. І мені здалося, що в темряві на мить блиснули його зуби. Ділан погладив мене великим пальцем по долоні, і від цього дотику мої руки затремтіли.

— Ти щось помітила, коли боролася з морським змієм? — запитав він згодом.

Я замислилася, знову прокручуючи в пам’яті образи. Вони змішалися з моїм видінням, і в скронях почало пульсувати.

— Усі використовували проти чудовиська свою магію, але якимось чином воно здавалося майже невразливим до неї. Навіть Лорканові чари не спрацювали.

Ділан замислився над моїми словами.

— Я запитаю в тітки, чи знає вона щось. Але не впевнений, що вона мені щось розповість. Розслідування досі триває.

У мене в грудях усе стислося.

— Як думаєш, яким буде результат?

Він на мить замовк.

— Відповідай на допиті чесно, так само, як мені. Ти впораєшся.

Він підвівся зі стільця. Я ще не хотіла, щоб він ішов. Ніби ненароком я продовжувала тримати його руку, ще міцніше, ніж до того. Він знову погладив мене по зап’ястку.

— Відпочинь, міс Еверфолл.

Я кивнула, не в змозі нічого відповісти, і відпустила його.

Він завагався. А потім додав…

— І ніколи більше не лякай мене так.

Моє серце мало не вискочило з грудей. Я могла лише дивитися на нього і тієї миті пошкодувала, що зараз середина ночі і я не можу добре розгледіти його обличчя. Але перш ніж я встигла щось відповісти, він прослизнув крізь завісу і зник. Я дивилася на білу тканину, поки вона не перестала хитатися. Тоді я заплющила очі і спробувала знову заснути, все ще відчуваючи на долоні ніжний Діланів дотик і чуючи його слова.

Через певний час я почула в палаті шепіт. Знову розплющила очі й підняла голову. За декілька ліжок від мене хтось гарячково перемовлявся. Я насупилася, коли знову впізнала Діланів голос. На жаль, я не могла зрозуміти, що він говорив. Але чула, що розмовляв із якоюсь дівчиною. І голос цієї дівчини був підозріло схожий на голос Амари Чандран.