Примарне правління

Змій знову піднявся, його чорні очі втупилися в Джорджину та Амару. Ми втрьох були останніми учнями, які ще залишалися на озері при тямі. Змій видав жахливе сичання і знову кинувся в атаку. Джорджина відчайдушно боролася. Вона била по лусці змія знову й знову, але жоден з її ударів результату не дав. Істота була такою ж небезпечною, як і до того. Здавалося, ніщо не могло зупинити її божевілля, а я просто не бачила жодних вразливих місць. Раптом голова змія смикнулася вперед — просто до Амари. Джорджина кинулася перед нею саме тієї миті, коли змій вкусив дівчину.

Ми з Амарою закричали. Джорджина кинула меч і кулаком вдарила змія по голові. Вона била ще і ще, поки звір нарешті не піддався. Тоді вона опустилася на землю і втупилася в темну рідину, що просочувалася крізь куртку.

Я чула калатання свого серця.

Ні.

Цього не могло бути. Моє видіння не могло стати реальністю. Тільки не знову.

Я кинулася бігти, забувши про увесь біль. Усе, про що я могла думати, — це що мушу врятувати їх обох. Засліплена цим прагненням, я схопила меч, який впустила Джорджина. Руків’я було ще теплим від її долонь, і я підняла меч обома руками. Потім кинулася просто на змія.

Озираючись назад, не можу впевнено сказати, що тієї миті коїлося в моїй голові. Мною керувало лише тверде бажання не дозволити моєму видінню стати реальністю. Я щосили стрибнула на змія. Приземлилася на його спину, розмахнулася обома руками й ударила мечем по тілу. Змій запручався з такою силою, що мало не скинув мене із себе. Але я не здалася. Міцно трималася за змія, поки він вихилявся й похитувався. Шукала слабке місце, те, що допомогло б мені, так само, як на тренуваннях з Діланом. Луска була міцною, змієва голова рухалася занадто швидко, і на мить я побачила, як щось зблиснуло золотистим світлом. Тоді я згадала, що Джорджина цілилася в нижню частину живота та шию. Тепер я зрозуміла чому.

Зябра морського змія були єдиним місцем, не вкритим лускою. Я спробувала втримати рівновагу і міцно вчепилася в потвору. Меч у руках був важким, тож було складно, але я втрималася. Мало-помалу я повзла вгору. Голова змія була на відстані витягнутої руки. Я простягнула руку… і поцілила в нього.

Наступної миті тварюка закрутила головою, піднялася в повітря і потягнула мене за собою. Я знову жорстко приземлилася на лід, цього разу ще болючіше, ніж раніше. На кілька секунд перед очима закружляли зірки, і мені довелося кліпнути декілька разів, щоб не втратити свідомість. Мої ребра добряче скеміли, і кожен подих завдавав пекучого болю, однак я повільно звелася на ноги й подивилася перед собою.

Амара схилилася над блідою Джорджиною, яка лежала на льоду. Я загубила меча при падінні, і, очевидно, він впав в озеро, тому що ніде поблизу я його не бачила.

А змій досі був там. Він продовжував кружляти навколо, його очі були прикуті до Джорджини й Амари, а потім він знову атакував. Амара щось пробурмотіла, тиху мелодію, і я здогадалася, що вона намагається його відлякати. Та це не допомогло б так само, як і невдала спроба Лоркана зачарувати його.

Я не знала, що відбувається, але щось точно було не так. Це просто не могло бути частиною випробування. Однак усі глядачі вважали, що все правильно. І вчителі нічого не робили, поки не закінчився час випробування.

Мій розум не вгамовувався. Аж раптом я дещо зрозуміла.

Було два способи закінчити це випробування: або ми мали перейти на інший берег, що зараз було неможливо. Або нас усіх дискваліфікують. Лоркана вже відсіяли. Але Амара і Джорджина…

З останніх сил я звелася на ноги, втупивши погляд в обох. Змій зник під кригою, та незабаром з’явився знову. Я потяглася за льодом, кожен крок супроводжувався нестерпним болем.

Я продовжувала, поки не дісталася до дівчат. Вони були близько від останнього місця, де заховався змій. Амара звела погляд, і її очі підозріло заблищали. Тремтячи, вона намагалася затамувати подих.

— Нам потрібна допомога.

— Знаю.

Змій виринув знову, цього разу просто позаду мене. Але я не стала ухилятися. Моя мета була просто переді мною.

— Зараз ви маєте довіритися мені, — сказала я.

Амара хотіла сказати щось, але я не дозволила. Замість цього нахилилася вперед — і штовхнула їх обох у воду.

Позаду мене знову пролунало скреготіння змія. Але потім…

Над озером прогули фанфари. Туман розвіявся, і на обрії повільно вигулькнули обриси протилежного берега. З гучномовців пролунав голос ректорки Баскервіль:

— На цьому перше випробування фінального турніру року завершується!

Змій позаду мене видав останнє шипіння. Потім злетів у повітря та з розгону шубовснув у глибини озера під крихкі уламки льоду.