Примарне правління

Наступної миті величезне тіло знову зникло під кригою. Учасники випробування побігли навперейми скляною поверхнею: будь-яка тактика, якої вони дотримувалися раніше, втратила сенс перед жахом, який тримав нас усіх у своїх лещатах. Дехто спотикався, хтось падав долі, якісь перевертні змінювали форму й пролітали над нами, дехто в образі ворона. Я щиро сподівалася, що Мерфі був там, коли лід знову задрижав.

Я глянула вниз під лід і побачила розмитий силует монстра, що рухався під поверхнею. Тепер побігла і я. Та не встигла зробити й трьох кроків, як хтось схопив мене за руку. Я розвернулася і вже хотіла закричати, коли побачила, хто це.

Ділан відпустив мою руку і приклав палець до губ. Коли зрозумів, що я не закричу, то прошепотів:

— Воно реагує на шум.

Істота знову вирвалася з-під льоду, цього разу ліворуч від нас. Повітрям пролетіли уламки льоду, один із яких поцілив мені в щоку і врізався в шкіру. Щось тепле потекло щокою. Я подивилася широко розплющеними очима на чудовиська — і тоді по-справжньому зрозуміла, що це було за випробування. Повільно ми з Діланом відійшли вбік, не зводячи очей з істоти. Ікла в роззявленій пащі були завбільшки з моє передпліччя і гострі, як лезо.

— Бісів морський змій, — пробурмотіла я.

Згідно з деякими переказами, Хранитель Морів панував над усіма водними створіннями та мав морського змія. Але я уявляла його радше милим домашнім улюбленцем, ніж небезпечним чудовиськом декілька метрів завдовжки, яке хапає учнів пащекою, повною гострих зубів. Тепер мене дратувало те, що я не здогадалася відразу.

Я спостерігала, як істота знову зникла під поверхнею. Потім перевела погляд на учасників турніру. Якраз у тому місці, де кілька людей мчали по льоду на великій швидкості, змій виринув знову. Трохи далі я вже бачила перших учнів, які дісталися іншого берега. Думки не вкладалися в голові.

— Якщо воно реагує на звуки, то як, у дідька, ми маємо пройти повз нього? — прошепотіла я, сподіваючись, що Ділан мене зрозумів.

— Зробимо це як на тренуванні. Крок за кроком.

У голосі Ділана звучав безмежний спокій: він був тихою гаванню посеред бурі.

Його карі очі зустрілися з моїми, і я кивнула. Потім ми повільно рушили вперед. Я здригнулася, коли лід знову тріснув — і двоє учнів, які стояли попереду на тому місці, пішли під воду. Я зціпила зуби, щоб не зронити жодного звуку. Хоча ректорка Баскервіль казала, що ці випробування ніколи не призводили до смерті, мені було важко сліпо повірити в це зараз. Особливо після того, як ми всі опинилися обличчям до цього чудовиська. Але зараз у мене не було часу перейматися іншими. Минуло вже занадто багато хвилин. Треба було поспішати, якщо я хотіла отримати за це випробування бали. І насамперед я мала зосередитися на собі. Не на криках інших.

Я продовжувала рухатися. Повільно, обмірковуючи кожен рух; моє тіло було напружене, як тятива лука. Але що довше ми йшли, то частіше з-під криги вискакував морський змій. Усе більше учасників турніру вибували, і нам залишалася все менша відстань до фінішу.

Коли крига піді мною знову затріщала, я зупинилася на місці, щоб зняти черевики, але, на жаль, через поспіх зісковзнули і шкарпетки. Коли гола шкіра торкнулася льоду, я різко вдихнула. Поки що все було гаразд, але незабаром почало боліти. Холод пробирав до кісток. Мої рухи стали млявішими, а вітер — сильнішим, тож довелося підняти руку, щоб затулити очі. У вухах оглушливо віддавало серцебиття, а подих спирав груди. Туман згустився ще дужче, хмари стали непроникними, і проломи в кризі можна було розгледіти, лише наблизившись до них. Було важко зрозуміти, куди йти. Раптом я побачила, як посеред туману засвітилося щось червоне.

Я завмерла. Почувся зловісний скрегіт.

Серцебиття прискорилося. Я вже збиралася відступити, як раптом сяйво потьмяніло і зрештою згасло. Я знову кліпнула. Не було більше нічого ні видно, ні чутно. Ні моторошного світіння, ні страхітливого скреготу.

Лід здригнувся, і праворуч від нас пролунав гуркіт. Я випустила здавлений крик і затулила рота рукою.

— Ну ж бо, Зої, — пролунав Діланів голос поруч зі мною.

Він підійшов ближче. Так близько, що його рука торкнулася моєї. Він розвіяв мої страхи хоча б тим, що рухався біля мене повільно і плавно, як тінь. Ми обійшли наступну ополонку. Аж раптом я щось почула.

Хтось голосно закричав.

Ми наближалися до місця призначення.

Серце підскакувало від хвилювання. Натхненна цим усвідомленням, я була побігла, але все-таки стрималася. Я йшла повільно, безшумно. Здавалося, ніби в ноги впиваються голки, а біль віддає у щиколотки. Але ось туман повільно розійшовся. Перед очима з’явилися перші учні. Я зітхнула з полегшенням. Залишалося подолати всього десять метрів. Потім п’ять. Я побачила Мерфі на іншому боці озера, поруч із ним була Кенна, обоє сяяли. Вони помахали мені. Ще декілька кроків…

Щось холодне пробігло потилицею.

Я зупинилася на півкроці.

Ділан, здавалося, нічого не відчув і продовжував іти. Трохи згодом він дістався фінішу і його зустрів радісний натовп. До мене долинали лише приглушені звуки. Тоді Ділан повернувся до мене. Запитально глянув на мене. Він промовляв щось, але я не розуміла його. Кликав мене на ім’я. Потім він спробував побігти до мене, але хтось потягнув його назад і жваво зажестикулював до нього. У моїх вухах пролунав несамовитий рик.

Мені стало холодно. Ще холодніше, ніж до того. Серце, здавалося, завмерло в грудях, а холод витіснив повітря з легень. Я навіть не помічала болю в ступнях.

Час, здається, тягнувся повільніше, коли я обернулася і глянула на інших учнів.

Я впізнала їхні обличчя. Ельфійські риси Джорджини Донован. Бездоганно вистрижена голова Лоркана Гарена. Блискуче чорне волосся Амари Чандран.

Вони були єдиним, що я й досі могла чітко бачити. Світу навколо мене, здавалося, більше не існувало. Були лише ці троє учнів. Уся моя увага була зосереджена на них, коли я дивилася, як вони обходять одне за одним отвори в льоду.

Декілька місяців тому я, можливо, розгубилася б. Але зараз я знала, що означав цей неймовірний жах усередині мене.

Прокинулася моя магія.

І я мала якнайшвидше зробити щось, інакше ці троє помруть.