Примарне правління

Глава 10

5

Наступного ранку, затиснувши під пахвою пальто Ділана, я попрямувала до тренувальної зали, що розташовувалася між трьома гуртожитками. Було так холодно, що я щільно закуталася у свій верхній одяг. Діставшись зали, я попрямувала до роздягальні, залишила речі на звичному місці, а потім поспіхом рушила вузьким коридором у бік зали. На вході я завмерла.

Ділан уже був там. Він стояв праворуч, де ми завжди вправлялися, тримав у руках дерев’яний тренувальний меч і розминався. Я спостерігала за тим, як він підняв руки, змахнув мечем і виконав кілька точних ударів. На його оголених біцепсах виблискували краплі поту, а чорна майка лише підкреслювала це. На кілька секунд я затримала свій погляд на тому, як його м’язи то напружувалися, то розслаблялися. Знову напружувалися і знову розслаблялися. Я подивилася на його завжди стримане обличчя. Брови Ділана були злегка насуплені через зосередженість, коли він наносив чергову серію ударів. А потім сталося найгірше, що лише можна уявити: він глипнув на мене, застукавши на гарячому.

— Якщо підійдеш ближче, то зможеш придивитися краще! — крикнув він через залу.

Я зашарілася і поспіхом рушила до килима, на якому ми зазвичай виконували вправи.

— Думаю, тобі варто повернути ось це, — промовила я, простягнувши йому пальто, у яке він закутав мене після пригоди біля озера.

Ділан якусь мить дивився на свій верхній одяг і, здавалося, замислився. Потім усе-таки взяв пальто і поклав на підлогу, подалі від килимів. Я тим часом приступила до розминки — потягнулася й пострибала на місці, намагаючись прискорити пульс. Хоча він і так уже був прискореним. У присутності Ділана таке траплялося завжди і тривалий час не відпускало. Особливо коли я згадувала, як він притискав мене до стіни і шепотів ті багатозначні слова на вухо. Ось ніби зараз він говорив ці речі, а наступної миті знову був напруженим і стриманим.

Із серйозним виразом обличчя Ділан зайняв позицію навпроти мене на килимі й простягнув мені дерев’яного тренувального меча. Я взяла меч, його вага вже здавалася знайомою, а холодне дерево поступово нагрівалося від моїх долонь.

— Готова? — запитав Ділан.

За останні декілька місяців він неодноразово давав мені зрозуміти, що немає сенсу боятися. Ділан хотів, щоб я віддавалася на повну, без вагань. Тож я просто кивнула й одразу атакувала.

Ділан без зусиль відбив перший напад, а потім завдав удару зверху вниз із такою силою, що мій тренувальний меч майже вислизнув із рук. Але не було часу сердитися або роздумувати над наступною атакою, тож я продовжила. Я вже знала, що реакція має бути миттєвою, тому що іншого вибору може просто не бути. Тож я зробила півоберт, зачепила своєю ногою його щиколотку, змахнула мечем вгору і сильно вдарила в груди. Ділан не впав, але на мить втратив рівновагу. Я переможно усміхнулася… та він використав мою власну пастку, змінивши положення ноги та вдаривши вістрям свого меча мені в груди так сильно, що я відлетіла назад. На мить від болю мені перехопило подих.

— Використовуй такі прийоми лише тоді, коли впевнена, що твій суперник слабший, — сказав він, розправляючи плечі.

Я глянула на нього знизу вгору, потираючи грудину, поки підводилася. Не зронивши жодного слова, я продовжила атакувати. Знову завдала удару, цього разу в ребра.

— Занадто повільно, — похитав головою Ділан.

Далі я дочекалася його атаки й ухилилася. Із часом я вивчила плавні рухи його тіла. За останні місяці вони стали знайомими, тож я уважно спостерігала за його атаками, які нагадували своєрідну послідовність кроків у танці. Висока статура була однією з його слабких сторін, тому іноді він витрачав більше часу на виконання рухів, які мені вдавалися швидше. Я стежила за його ногами і цього разу, коли він зробив крок убік, виявилася спритнішою і з усією силою вдарила тренувальним мечем по плечу, зробила півоберт і, поки Ділан ще не оговтався від атаки, завдала удару по зап’ястку. Його рука розкрилася, тренувальний меч вислизнув. Я переможно вигукнула, і саме цієї миті він несподівано схопив мене за горло й стиснув пальці. Не сильно, але достатньо, щоб на мить мені перехопило подих. Коли я звела на нього погляд, то побачила, як у його очах танцює пітьма, і моє серце шалено закалатало.

— Те, що ти роззброїла свого супротивника, ще не означає, що ти перемогла, Зої.

Його голос був грубим і низьким, пронизаним магією смерті. Магією, завдяки якій він міг одним дотиком виривати з людей душі. Мене охопив крижаний холод. Раніше я його боялася. Але зараз готова була довірити Ділану своє життя, хоча ця магія й здавалася такою холодною та невблаганною. Попри все, що стояло між нами.

Мені перехопило подих, коли його великий палець ковзнув по моїй шиї, а в погляді щось змінилося. Поряд із темрявою з’явилося щось інше. Те, від чого у мене закипала кров. Моє серцебиття прискорилося, я відчувала пульсацію аж у горлі. Саме там, де лежав палець Ділана. Я важко глитнула, і чари зникли. Ділан відпустив мене і відвернувся. Потім відійшов на протилежний край килима та зайняв бойову позицію. Настав час рукопашного бою.

Я також відкинула меч убік і зустріла Діланів погляд, у якому поступово танула темрява, залишаючи по собі лише теплий карий відтінок. Хлопець здавався цілком спокійним, тоді як мій пульс прискорювався, наче я тренувалася декілька годин.

— До речі, я вчора прийняла рішення, — промовила я, коли ми знову зайняли вихідні позиції.

Він почав кружляти навколо мене, а я уважно стежила за його кроками. Я вже знала, як він видає себе перед нападом, помічала, як ледь здригаються його пальці, перш ніж стиснутися в кулак, щоб ударити.

Ділан блискавично кинувся вперед, але я встигла відскочити, ухиляючись від його удару. Плавно розвернулася й атакувала у відповідь, цілячись йому в грудну клітку. Ділан схопив мене за руку й різко смикнув, через що я похитнулася. Я випросталася, намагаючись показати, що навчилася вириватися з такої хватки, проте він не виявив до мене милосердя. Замість того щоб відпустити, як він це зазвичай робив після виконання прийому, Ділан несподівано опинився позаду мене, викрутив мені руку і рвучко підняв її вгору. Різкий біль пронизав плече, і я кинулася вниз, намагаючись втекти від нього, але марно.

— Просвітиш мене?

Мене дратувало, що його дихання не було й наполовину таким важким, як у мене.