Страница 16 из 98
— Сказати, що ти почервоніла, як помідор, чи змовчати? — запитала Кенна.
Я скорчила гримасу:
— Дуже тактовно з твого боку. Щиро дякую.
— Він досі поводиться дивно?
Кенна знала про мої стосунки з Діланом майже все. Неможливо жити разом і приховувати щось подібне одна від одної. Я невпевнено стенула плечима:
— Він учора з’явився на вечірці.
Кенна очікувально дивилася на мене. Вона не була проти того, що я ходила на вечірки. Вона не наполягала на тому, щоб я зупинилася, не нав’язувала мені якихось очікувань, і саме за це я любила її ще більше.
— Я прямо сказала йому, що він поруч лише тоді, коли хоче завадити мені наробити дурниць, — продовжила я.
Кенна закотила очі:
— Тобі вісімнадцять. Саме час робити дурниці. Якщо не зараз, то коли?
Я мимохіть подумала про свій день народження, який провела з Кенною в нашій кімнаті за оздоровчими процедурами — усе це вона підготувала для мене. Це було незабаром після нападу Крі та Віолет, і я ще не була готова святкувати по-справжньому.
— Так, знаю, — трохи згодом відповіла я. — Але… він завжди щось говорить. Що мені слід прийняти свої почуття і таке інше.
Кенна співчутливо поглянула на мене:
— Я також вважаю, що ми повинні стикатися зі своїми почуттями. Але Ділан міг би вже припинити поводитися як мораліст. Якщо станеться щось погане, ми завжди будемо поруч. Ти ж знаєш, що зі мною можна говорити про що завгодно, еге ж?
Я проковтнула клубок, який підібрався до горла, і подивилася на підлогу. Я не хотіла говорити. Я лише хотіла продовжувати жити як раніше. Невдовзі після тієї ночі ми з Кенною безперервно розмовляли про Крі, Віолет і наслідки того, що сталося. Ми обговорювали моє горе через втрату найкращої подруги та біль Кенни, адже Фінн Томпсон був її хорошим другом і його смерть неабияк вплинула на неї. Спочатку розмови допомагали. Але тепер… тепер усі, здавалося, продовжували жити далі. Лише всередині мене утворилася ця темна липка куля відчаю, яка не хотіла зникати. І я не хотіла б більше обтяжувати подругу. Ані своїми похмурими думками, ані спогадами, які Кенна, задавалося, вже давно залишила позаду.
Тож я через силу усміхнулася й кивнула:
— Я знаю. Дякую. Ти теж можеш розраховувати на мене.
Вона підійшла ближче й обійняла мене. Я обійняла її так само щиро, і ми простояли так деякий час.
Того пообіддя ми з Кенною та Мерфі проходили кампусом, перетинаючи внутрішній двір академії Еверфолл. Головний корпус, де проходять майже всі заняття, — велична будівля із сірого каменю, увінчана безліччю малих і великих веж із вишуканою кладкою, що здіймалися високо вгору. Протягом останніх кількох століть стіни потьмяніли через негоду, але це не применшило стародавньої аури головного корпусу, а навпаки — покращило її. Хоча я й виросла у світі нащадків Туата де Дананн, та не могла не оцінити цих чарівних краєвидів, коли бачила їх. І таке траплялося щоразу, коли я проходила кампусом.
Я часто прогулювалася територією, проходила повз три гуртожитки, зал для тренування, оранжерею й вікторіанські сади, аж до головного корпусу та величезного озера позаду нього. Особливо коли потрібно було звільнити голову від думок, а таке траплялося майже щодня протягом місяців, відколи я змінила відділення в академії.
— Моя мама була просто розлючена. Я геть не уявляю, як мені впоратися з К’юсаком. Він ненавидить мене. Він осоромив мене при всіх, — промовила я, заховавши руки в кишені свого темно-синього пальта.
Мерфі стояв поруч зі мною та дмухав собі на руки, які вже встигли почервоніти на морозі. Він люб’язно віддав свої рукавички Кенні та не приймав відмов, поки вона не одягла їх і ми не попрямували до гуртожитку Срібних Круків. Настала зима, і ми всі куталися в найтепліший одяг, адже наш шлях до гуртожитку був найдовшим. Щоб дійти до нього, потрібно було перетнути весь кампус і піднятися на пагорб, де й розташовувався гуртожиток.
— Можу собі уявити, — промовив Мерфі. — Я чув багато всякого про К’юсака і радий, що поки не маю в нього занять.
— Він і мене змусив почуватися ідіоткою, — пробурчала Кенна.
— Я змушу його страждати, — відказав він.
Ми з Кенною весело перезирнулися.
— Не хочеш наступного разу просто прийти? Так ти зможеш особисто відчути безмежну радість від його предмета.
Мерфі криво усміхнувся.
— Я не проти проводити ще більше часу зі своїми улюбленими леді, — промовив він, обіймаючи нас за плечі.
Він був ще тим диваком, але таким милим.
— Я хоча б отримала четвірку, — буркнула Кенна тієї миті, коли ми майже дійшли до вікторіанських садів, а назустріч нам почало виходити дедалі більше учнів.
Я зітхнула:
— Щасливиця.
— Наставництво з Діланом не допомогло? — запитав Мерфі, поціливши в найболючіше місце.
Кенна ледь помітно штовхнула його ліктем у бік.
— Ми проходили абсолютно всі предмети. Ректорка Баскервіль була дуже задоволена моїм прогресом, але все одно розповіла моїй мамі про духовне наставництво. Я не можу дозволити собі зазнати невдачі.
— Вони сказали, що буде далі? — запитав Мерфі.
Я стенула плечима:
— Якщо завалю один предмет, то мені доведеться повторити увесь курс. Якщо два, то ситуація стане критичною. А я й досі неабияк відстаю на предметі захисту. Професорка Чен, звісно, значно краща за К’юсака, проте у неї також високі стандарти. Я просто не можу собі дозволити проходити курс повторно. Моя мама збожеволіє, а в неї і без цього проблем вистачає.
— Якщо хочеш, я можу частіше тренуватися з тобою на захисті, — запропонував Мерфі. Він був справжньою машиною, і я точно могла у нього багато чого навчитися.
Я вдячно усміхнулася йому:
— Це дуже мило з твого боку. Дякую, Мерфі.
Ми проходили повз мій старий гуртожиток, Золоте Листя, де зібрався натовп учнів. Я призупинилася, коли побачила Бо. Хоча ми стояли далеко одне від одного, наші погляди на мить зустрілися. У моїх вухах лунало відлуння його голосу:
«Цей дар — радше прокляття, а не благословення. Я не побажав би такого навіть найлютішому ворогові».
Він сказав мені це та інші бридкі речі тієї фатальної ночі, коли припинив наші стосунки, коли я залікувала рани Ділану й поцілувала його та коли нас із Кенною захопили.