Страница 15 из 98
Глава 9
4
— Так рівно? — запитала я, і Кенна нахилила голову вбік.
— Трохи лівіше.
Я виконала її прохання й посунула кришталеву емблему Срібних Круків на віконній рамі трохи лівіше. Сонце заграло барвами веселки на полірованих поверхнях крука, щойно він опинився в нашій кімнаті. А зараз через тремтіння моєї руки відблиски світла танцювали по всій кімнаті.
— Ще трохи вище, якщо можеш, — попросила Кенна.
Я підняла емблему вище, і Кенна захоплено кивнула.
Я зітхнула з полегшенням, бо вже не мала сил і далі тримати емблему в руках, тому поспішно прикріпила клейку стрічку до верхньої частини крука. Після цього зробила крок назад і задоволено оглянула свою роботу.
— Твоя мама тепер щотижня шле тобі посилки? — запитала Кенна, відкушуючи шматочок шоколадної цукерки, яка також була в пакунку. Ці солодощі були з кондитерської, де мама зазвичай замовляла подарунки для інших родин Ради, і це були, мабуть, найласіші смаколики, які я будь-коли їла. — Насправді я не проти.
— Я думаю, вона намагається компенсувати свою відсутність упродовж останніх кількох тижнів.
Кенна перестала жувати.
— Думаєш, вони полюють на Крі?
Я кивнула:
— Так. Щоразу, коли я говорю з мамою, вона здається напруженою. Але вона, звісно ж, нічого мені не розповідає. Ти ж знаєш, яка вона. Коли йдеться про справи Ради, вона мовчить, наче води в рот набрала.
Кенна пробурмотіла:
— Але все одно приємно, що вона думає про тебе.
Я кивнула й знову подивилася на листівку, яку надіслала мама. Вона навіть підписала її вручну, хоча лише кількома словами.
«
Для
вашої
з
Кенною
кімнати
.
Під
час
мого
останнього
візиту
там
було
занадто
похмуро
.
З
любов
’
ю
—
Калліопе
Кінґ
»
Тільки моя мама могла підписати листівку «З любов’ю», а потім додати своє повне ім’я. Але такою вона була. Головне, що вона про нас думала. Особливо про Кенну, яка залишилася без батьків. Кожен подарунок, який мама надсилала, призначався і Кенні. Мама ніколи не робила цього для Віолет чи інших моїх колишніх подруг. Хоча це й не обговорювалося, але Кенна стала частиною нашої сім’ї. А це зігрівало моє холодне, іноді майже змертвіле серце. Крім того, це означало, що мама нарешті змирилася з тим, що її донька — банші. Звісно, іноді мені хотілося, щоб вона частіше розмовляла зі мною, проте враховуючи її роботу емісарки в Раді та моїх молодших брата і сестру, вона й так була перевантажена. Тому це все було величезним прогресом, який я з радістю приймала.
Цієї миті завібрував мій телефон і, поглянувши на нього, я усміхнулася і показала Кенні.
— Цікаво, в неї є ще й телепатичні здібності? — прошепотіла моя подруга, ніби мама могла почути, хоч я ще не прийняла дзвінок.
Я підняла слухавку і похитала головою через благоговіння, яке Кенна висловлювала моїй мамі.
— Привіт, мамо. Ми щойно про тебе говорили.
— Чому я дізнаюся від Лорни про те, що ти ризикуєш провалити один зі своїх предметів? — промовила вона замість привітання.
Я заціпеніла. Ні, я не забула про погану оцінку від К’юсака, але точно не очікувала, що ректорка Баскервіль так швидко передасть цю новину моїй мамі.
— Я можу все наздогнати, — відповіла я.
— Зої, дуже важливо ставитися до навчання серйозно, — холодно відказала вона. — Не можна, щоб твій середній бал постраждав через такий предмет, як духовне наставництво. Незалежно від того, що ти збираєшся робити після випуску.
Я мало не зітхнула. Деякі речі ніколи не змінюються. Я відвернулася від Кенни й подивилася на вікно, де висіла емблема, подарована мамою. Відблиски веселки танцювали по підвіконні та підлозі.
— Я знаю. Я докладу всіх зусиль, щоб виправити ситуацію, гаразд?
— Сподіваюся, так і буде.
Людина на фоні запитала щось у мами, і вона на мить прикрила слухавку, щоб її голос став приглушеним. Попри те мені вдалося розібрати слова «в’язні» та «неприйнятно». Згодом вона знову повернулася до розмови зі мною:
— Постарайся виправити ситуацію.
— Я працюю над цим.
Щоб швидше змінити тему, я запитала:
— У тебе багато роботи?
— У мене завжди багато роботи.
На фоні знову пролунали якісь голоси.
— Про яких ув’язнених йдеться? — не вгавала я, хоча й знала, якою буде її відповідь.
— Я не можу обговорювати з тобою справи Ради, поки…
— Поки я не складу присягу, знаю, — закінчила я замість неї.
На якусь мить запала тиша. Я спробувала змінити атмосферу розмови:
— Дякую за посилку, мамо. Ми з Кенною дуже зраділи.
— Насолоджуйтеся шоколадом. А тепер мені треба йти, люба.
Вперше за всю розмову її голос був ніжним.
— До зустрічі. Люблю тебе.
Я не часто казала це, але з тієї ночі роблю це частіше. Не перестаю хвилюватися, що не встигну достатньо разів сказати це, перш ніж станеться щось непоправне.
— Я теж тебе люблю. І не забудь підтягнути оцінки.
Із цими словами вона поклала слухавку.
Я заплющила очі й глибоко вдихнула. Так, наші стосунки покращилися, але в дечому між нами, схоже, завжди пануватиме напруга. Приміром, щодо її очікувань від мене, її спадкоємиці. І те, що я не успадкувала її здібностей зцілення, нічого не змінювало.
— Все гаразд? — запитала Кенна.
Я кивнула, хоча мені знадобилося декілька секунд, щоб зібратися з думками.
— Баскервіль розповіла їй про мої успіхи на заняттях з духовного наставництва. Саме тому вона подзвонила.
Кенна скривилася:
— І що тепер?
Я невпевнено стенула плечима:
— Мені потрібно якимось чином покращити оцінки. Можливо, доведеться ще раз пройти матеріал із Діланом.
— Можемо зробити це разом.
Я з удячністю усміхнулася подрузі.
— До речі, що робити з оцим? — раптом запитала вона, вказуючи на Діланове пальто, яке я повісила на дверцята своєї шафи, досі не повернувши господареві.
Від єдиної згадки про те, як він притиснув мене до стіни напередодні, мої щоки зашарілися. Я не розуміла його. Ні його відсутності протягом дня, ні його раптової появи, щоб кинути мені виклик, щоразу, коли я прагнула придушити свої почуття.
На ранковому наставництві Ділан лише мовчки простягнув мені ще один стос книжок і зник. Повернувся лише за пів години. Потім сів навпроти і виконував якісь власні завдання, щоб нам не довелося розмовляти.