Страница 14 из 98
— Ти чудово розумієш, про що я.
Я пирхнула, схрестивши руки на грудях.
— Справді? Саме
ти
хочеш прочитати мені лекцію про те, як я ховаюся від своїх почуттів? Хіба не ти завжди поводишся зі мною, наче камінь?
На його обличчі промайнув якийсь вираз, але зник так швидко, що я ледь встигла помітити. Він нагадував біль. Наче мої слова зачепили за живе. Однак найгіршим було те, що мені це сподобалося. Мені сподобалося, що я змогла пробити його самовладання, витягнути на поверхню те, що він намагався приховати.
— Іноді я дивлюся на твоє ставлення і мені стає цікаво, чи ти взагалі щось відчуваєш, — продовжила я.
Його погляд знову став непроникним. Він знову одягнув той самий панцир, який колись у моїй присутності почав скидати, і я ненавиділа це.
— Я знаю, що ти намагаєшся зробити. Але це не спрацює. Не тоді, коли ти прагнеш заглушити всі свої відчуття ось таким способом.
Я гучно видихнула.
— Збережи свої настанови для завтрашнього ранку.
Із цими словами я уже збиралася піти до інших, та він рвучко схопив мене й розвернув. Раптом я опинилася притиснутою спиною до стіни настільки сильно, що перехопило подих. Я дивилася на нього, широко розплющивши очі. А він сперся однією рукою на стіну поруч із моїм обличчям і нахилився ближче.
— Досить, — просичав він.
Я важко глитнула. У роті пересохло.
— Ти навіть не уявляєш, що я відчуваю. Тож не думай, що я тут лише через цю кляту примусову роботу.
У вухах зашуміло. Я могла лише мовчки дивитися на нього, поки він утримував мене біля стіни. У мене паморочилося в голові, я намагалася осмислити його слова.
— Що ж мені думати, якщо ти з’являєшся лише тоді, коли я переходжу межі? — раптом вимовила я хрипким голосом.
Декілька секунд Ділан вдивлявся в моє обличчя, а потім важко глитнув.
— Я відчуваю, що саме цього ти зараз потребуєш. Але я більше не можу спокійно дивитися, як ти дедалі більше впадаєш в заціпеніння. Я хочу, щоб у твоїх очах знову запалав вогонь. Я хочу повернути свою сміливу дівчинку.
Моє серце несамовито калатало.
Він називав мене раніше сміливою. Тоді, коли я поцілувала його.
«
Ти
смілива
і
дивовижна
,
а
твій
дар
—
благословення
».
Мої очі наповнилися слізьми, тому я міцно заплющила повіки. Я не заплачу. Якщо я дозволю собі це зараз, то не зможу зупинитися.
Ділан нахилився ще ближче. Його дихання залоскотало моє вухо, коли він промовив:
— Я чекатиму. Коли вона буде готова повернутися.
Це були останні слова. Певний час я ще стояла, спершись на стіну. Коли відчуття печіння в очах нарешті зникло, я їх розплющила. Вечірка була в розпалі, проте Ділан зник.