Страница 13 из 98
Нова кузня була точною копією старої та складалася з кількох класів, майстерні і власне кузні з невеличкими вітальнями, де й проходила вечірка. Я досі не могла повірити, що зруйновану будівлю вдалося настільки швидко відбудувати. Вправні майстри справді доклали чимало зусиль, і Бронзові Вовки знову мали змогу проводити заняття у своїх приміщеннях. Я пробіглася поглядом по горнилі, ковадлі й численних металевих заготовках, які згодом мали стати магічно посиленими мечами.
— Дивно, еге ж? — запитав хтось, і я озирнулася. Поруч стояв Рафаель із двома келихами. Він подивився так, ніби прочитав мої думки. Хоча його не було поряд тієї ночі, коли Крі та Віолет показали своє справжнє нутро.
— Так, — кивнула я й охоче взяла напій, який він мені простягнув. Я зробила ковток і відчула фруктовий смак. Коктейль був солодким, із легкими вишневими нотками.
— Я не знаю, що саме сталося, але… можу уявити, — промовив Рафаель. — Ти знаєш, що саме Фінн викував для Крі?
Я давно хотіла це з’ясувати, однак про цю історію ніхто не згадував.
— Не тоді, коли він працював над мечем. Але потім. Я дещо дізнався й підозрюю, що це було пов’язано зі скарбами Дану.
Рада, до якої також входила моя мама, зберігала чотири скарби Дану у величезній таємниці, оскільки вони були неймовірно могутньою зброєю. Майже чотири місяці тому Крі Вілан разом зі своєю сестрою та моєю колишньою найкращою подругою Віолет намагалися зробити копію одного з цих скарбів — меча Нуади. Саме Фінн Томпсон викував цей меч. Вони з Рафаелем таємно виготовляли магічно посилену зброю для учнів в обмін на великі гроші.
— Ти ж не розкажеш мені всієї правди про цю історію, так? — запитав Рафаель, поки я робила ще один ковток.
Після того як Віолет знищила кузню, а Крі втік, втрутилися Рада і хранителі. Ректорка Баскервіль попросила Ділана, Кенну, Мерфі та мене не розповідати про те, що сталося, щоб не сіяти паніку кампусом. Хоча всією академією ширилися чутки, що Крі та Віолет винні у смерті Фінна Томпсона, справжньої причини не знав ніхто — вони хотіли змусити його мовчати про те, що він зробив для них копію меча Нуади. Крі збирався підмінити його на оригінал і викрасти справжній меч у родини Ради, яка берегла цю святиню. Я була переконана, що за лаштунками відбувається значно більше, адже щоразу, коли я розмовляла з матір’ю по телефону, вона була відстороненою, але не дозволяла мені втручатися. Ректорка Баскервіль також більше ні слова не сказала нам із друзями про цю справу. І це попри те, що Крі досі переховувався із копією меча, а хранителі спіймали лише Віолет. Тепер, одразу після заходу сонця, загони лицарів патрулювали кампус, і це єдине, що залишилося неприхованим. Через це нам доводилося влаштовувати негучні вечірки, аби нас не викрили.
— Я просто хочу забути все це, — після деякої паузи відповіла я і побачила, як на обличчі Рафаеля з’являється напівусмішка.
— Що ж, у мене особливий талант допомагати іншим забувати, — відповів він і обхопив мене руками за талію.
Мені перехопило дух, коли він притягнув мене до себе і почав плавно рухатися в такт музиці. Я мимоволі пристосувалася до його рухів. Я прихилилася до нього і з подивом зрозуміла, що він напрочуд добре танцює. Крім того, Рафаель був кремезним, постійна робота в кузні зробила його руки сильними. Гострі риси обличчя, засмагла шкіра і достатня впевненість у собі робили його доволі привабливим. Він мені подобався. Мені майже хотілося, щоб він подобався мені більше, просто щоб можна було загубитися хоч у чомусь.
Я заплющила очі й віддалася танцю. Відгородилася від уривків розмов, що лунали навколо, так само, як і від спогадів про те, що сталося тут кілька місяців тому.
Не слід було мені заплющувати очі.
Переді мною одразу постали óбрази Крі й Віолет. Як я боролася з ними. Як Крі невблаганно наближався до мене, поки я не штовхнула його в розжарене вугілля горна, і запах горілого м’яса поширився кузнею.
Я знову розплющила очі… і мало не спіткнулася, побачивши Ділана.
Він стояв, спершись на стіну навпроти, а його руки були схрещені на грудях. Він настільки загубився в тіні, що більшість присутніх його, напевно, не помітили. Але не я. Я, напевно, навіть із зав’язаними очима впізнала б його будь-де.
Рафаель досі тримав мене за талію. Він продовжував рухатися зі мною в такт музики, пригортати до себе та чарівно всміхатися. Раптом він рвучко розвернув мене, і я спиною притислася до його грудей, а він пригорнувся до мене ззаду. Ми й далі ритмічно танцювали, а Ділан не зводив із нас погляду. Я хотіла, щоб він дивися на мене. Всередині зростало ірраціональне бажання, щоб він знову схопив мене й закинув собі на плече. Щоб він ревнував. Щоб він хотів мене так само, як я його.
Але моє бажання не здійснилося. Ділан, як і завжди, тримав себе в руках. Він просто дивився, як Рафаель притискається до мене, як я ковзаю рукою по його шиї, а його губи наближаються до мене. Я нічого не відчуваю. Абсолютно нічого. Хоч би як цього хотіла.
Мені стало цікаво, чи справді в мені щось зламалося.
Щойно пісня закінчилася, я відсторонилася від Рафаеля. Хтось зав’язав із ним розмову, а я підійшла до Ділана. Зупинилася просто перед ним. Він подивився на мене зверху вниз своїми неосяжними темними очима.
— Тобі весело?
Слова майже ніжно промайнули повз мене. Вони приховували в собі щось, але я не могла розгадати, що саме.
— Мені було б веселіше, якби ти танцював зі мною, — відповіла я. Напої безсумнівно розв’язали мені язика.
— Я не танцюю.
— Я можу навчити тебе.
На якусь мить кутик його рота смикнувся вгору.
— Я сказав, що не танцюю. Не те, що я не вмію.
— Тож ти вмієш танцювати, але просто не хочеш цього робити зі мною.
Коли він не відповів, я фиркнула й уже хотіла розвернутися, щоб піти, але Ділан схопив мене за руку й потягнув до себе. Цей дотик був таким сильним, що мене наче пройняло електричним струмом. Рафаель щойно притискався до мене в танці, однак я не відчувала й краплі того, що відчувала зараз. Це несправедливо. Я подивилася спершу на Діланову руку, якою він обхопив мою, а потім знову на його обличчя. Він вдивлявся в мене, а погляд залишався непроникним.
— Ти ще довго плануєш продовжувати? — запитав він.
Я поглянула на нього насупившись:
— Що саме?
— Ось це все, — вільною рукою він вказав на всю вечірку. — Святкувати. Забуватися. Ховатися від своїх почуттів.
Раптом мені стало холодно. Я висмикнула руку, не в змозі придумати розумної відповіді.
— Я не розумію, про що ти говориш.