Страница 98 из 103
Тієї миті для мене було важливіше, щоб ми залишилися живі. Я схопила Кенну та штовхнула її назад до виходу. Ми були майже там, коли одна з лоз обвилася навколо моєї щиколотки та із силою смикнула за ногу. Я втратила рівновагу й упала навзнак. Кенна спробувала нахилитися до мене, але я рішуче похитала головою. Раптом крик крука заглушив гуркіт каміння. Коли я підняла голову, то побачила крука, що пролітав над нами. Крука, в оперенні якого впізнала яскраво-руде перо. Мерфі.
— Забери її звідси! — гукнула я.
— Я тебе не кину! — крикнула Кенна.
Незабаром Мерфі змінився, став більшим і позбувся чорного пір’я, поки не постав перед нами в людській подобі. Ігноруючи протести, він схопив Кенну та перекинув через плече. Наші очі зустрілися, і я підбадьорливо всміхнулася йому. Далі він розвернувся і вибіг із розваленої кузні разом із Кенною.
Ще більше лоз обвилося навколо моїх ніг, а у вухах дзвеніла пісня Віолет. Я обмацувала руками долівку, коли поруч зі мною впав валун. Схопила уламок і вчепилася в нього, незважаючи на пекучий біль, що пронизав мене, коли гострий край встромився в долоню. Потім я обрізала лози, які ставали щораз товстішими. Вони були схожими на коріння дерев, які Віолет викликала з глибин землі. Цей уламок нічим не допомагав, і сила, яка щойно вирвалася з мене, здавалося, вичерпалася. Я відчайдушно боролася з пагонами, які тепер обвивали мою талію і поступово вичавлювали з мене повітря. Падали нові уламки каменю, один із них влучив мені в голову, і я застогнала від болю. Перед очима затанцювали чорні цятки. Я вчепилася пальцями в коріння так, що аж нігті потріскалися, й випустила розпачливий крик. Спів Віолет наростав, і піді мною почала рухатися земля. Її сила розтрощила кам’яну підлогу. Метал брязнув, полиці розлетілися на частини, а зброя полетіла навсібіч. Якби Віолет продовжила в тому ж дусі, вона вбила б нас обох. Але, можливо, саме це й мало статися.
Я не змогла допомогти Фінну. Та нам принаймні вдалося розкрити справу. Я врятувала Ділана від смертельного удару зброєю. І переконалася, що Кенна вибралася звідси цілою та неушкодженою, хоч і з допомогою Мерфі. Я повністю прийняла свою магію такою, якою вона була. Не найгірший кінець, хіба ні?
Сльози навернулися мені на очі, коли я перестала шарпати коріння. Я зімкнула повіки. Перед очима постало мамине обличчя. Обличчя моїх братів і сестер. Обличчя Кенни та Мерфі, Ділана і Бо. Тінь упала мені на лице.
— Зарано здаватися, — пролунав глибокий голос.
Я розплющила очі та впізнала над собою Ділана. Його погляд був сповнений чорноти, а навколо нього танцювала темна магія. Трохи раніше я сприймала його як крижаний холод і смертельну небезпеку. І, можливо, так воно й було. Але не для мене. Я знала, що він ніколи не завдасть мені шкоди і що те, що дрімало в ньому, було цілковитою протилежністю холоду.
— Кузня ось-ось завалиться. Забирайся, — прохрипіла я.
Він нахилився наді мною. На грудях і плечах у нього були шкіряні ремені, він витягнув кинджал і почав перерізати лози. З похмурим виразом обличчя Парк пиляв коріння, обриваючи його одне за одним, і коли я побачила, як рішуче він це робить, протест так і не зірвався з моїх вуст. Я зрозуміла: хай би що я сказала, Ділан не дозволить мені залишитися. Навіть якщо я вже здалася. Серце калатало в грудях. Падало чимраз більше шматків каменю, і над співом Віолет пролунав гуркіт. Але що більше пагонів Ділан обрізав, то більше їх з’являлося з тріщин у землі, і кожен наступний був сильнішим за попередній. Усе марно. Дах кузні поступово, але впевнено провалювався, середина стелі вже небезпечно випирала. Небагато залишалося до того, коли нас поховає під завалами.
— Ділане, — задихалася я.
— Ні.
— Будь ласка, йди. Я не хочу, щоб через мене ти загинув.
— Твоя жертовність тут не допоможе. Міс Еверфолл, — процідив він крізь зуби.
Якби коріння не обвило мої зап’ястя, я б простягнула руку, щоб штурхнути його й повернути до реальності.
— Годі вже мене так називати, — мій голос прозвучав дуже тихо, що його мало не поглинув навколишній шум.
Але Ділан таки почув мене. Коли він підвів очі, мені перехопило подих. У його погляді був відчай, якого я ніколи раніше не бачила. Він не хотів відмовлятися від цієї боротьби, але був на межі, і ця думка, здавалося, спустошувала його.
— Я не покину тебе, Зої, — сказав він хрипким голосом. — Ніколи.
У цих словах було так багато. Емоції всередині нього, про які я навіть не підозрювала. Емоції, які я із задоволенням вивчила б, якби в нас було більше часу. Але в нас його не було. Я вже хотіла розтулити рот, щоб сказати щось іще, як раптом спів Віолет різко припинився. Здавалося, без заклинання лози не могли втримати свою хватку й розслабилися. Я аж ахнула від несподіванки. Ділан зреагував швидше за мене. Він схопив мене під руки і смикнув угору. Ми позадкували до виходу й ледве встигли вискочити за двері, як дах обвалився і кузня завалилася.