Страница 92 из 103
— Тобі справді не варто було про це запитувати, Зої. Тоді я могла б заспокоїти тебе, і все було б добре.
Я перевела дух і глянула на подругу. Мене сповнила недовіра, та водночас була й гірка впевненість. Фінн написав Віолет листівку. Книжка, в якій ішлося про меч Нуада та інші скарби Дану, була в її кімнаті. А це означало, що вона знала про бої і брала в них участь. Незліченна кількість запитань зринала в моїй голові, проте я не могла зрозуміти жодного з них.
— Чому? — хрипко прошепотіла я.
Вона почала міряти кроками кімнату.
— Неправильне запитання, Зої.
Моє тіло оніміло. Я не могла цього зрозуміти. Переді мною стояла моя найкраща подруга. Людина, з якою я виросла. Людина, якій я першій розповідала, людина, з якою ділила найбільше спогадів. Ми трохи віддалилися одна від одної за останні кілька тижнів через різні розклади, але таке? Я не могла в це повірити. Не могла зрозуміти, як це сталося. Навіть попри те, що Кенна, Мерфі та я працювали над справою Фінна день і ніч.
— Будь ласка, поясни мені, — прохрипіла я.
Цієї миті мій мобільний телефон знову задзвонив, сповіщаючи про ще одне отримане повідомлення. Я смикнула за переплетену лозу, колючки ще сильніше впилися мені в шкіру, і я із шипінням вдихнула. Віолет клацнула язиком і зробила крок до мене. Вона простягнула руку, засунула її в передню кишеню моїх штанів і витягла мій телефон. Розблокувала його й прочитала повідомлення на дисплеї, відкинувши голову назад.
— «Ти не повіриш, що я дізналася. Я в кузні, приходь сюди якнайшвидше», — голосно прочитала Віолет. — Вочевидь спершу доведеться розібратися з твоєю новою найкращою подругою. Поговоримо пізніше.
Вона надрукувала відповідь, і я знову смикнула лози. Але що сильніше смикала, то вище вусики підіймалися по моїх руках. Я не розуміла, яке закляття вона наклала, але горщики з рослинами не рухалися з місця, хоч як сильно я тягнула.
— Якщо ти не стечеш кров’ю, — додала Віолет, дивлячись униз на мої руки, які тепер були повністю вкриті ліанами — Але ти мала б знати, як працює таке заклинання. Ми разом вчили його в оранжереї, пам'ятаєш?
Я тільки похитала головою, бо запаморочення не минало .Тим часом задумалася, було це від мого падіння чи радше від усвідомлення того, що Віолет явно збожеволіла. У мене в грудях з'явилася безмежна важкість, коли вона схилилася наді мною. Ві потягнулася через моє тіло до одного з горщиків, зірвала квітку й нахилилася до мене. Потім дмухнула мені в обличчя якимось пилом, який я намагалася не вдихнути, але він таки опинився в моїх легенях. Я задихалася й кашляла, перед очима попливли різнокольорові плями а запаморочення стало ще дужчим.
Я зрозуміла, що це бругмансія. Вона дмухнула мені в обличчя пилом бругмансії. Небезпечний галюциноген, смертельно отруйний.
— Мені дуже шкода — почула я слова Віолет, хоча й не була впевненою, чи вона справді це сказала, чи її слова мені не примарилися.
Двері грюкнули.
Ще деякий час я боролася з лозою, мої рухи ставали щораз млявішими. Я мусила допомогти Кенні. Я не могла дозволити Віолет нашкодити їй. Але що дужче я боролася, то більше слабшала, поки якоїсь миті не стала геть нездатною рухатися. Я щосили намагалася не втратити свідомість.
Я, як могла, боролася, щоб очистити свій розум і вивести з організму речовину, яку Віолет дмухнула мені в обличчя. Це було нелегко. Повіки стали такими важкими, що я ледь стримувалася, щоб не зімкнути їх. Голова впала набік. Земля була вкрита кров'ю там, де колючки покололи мені руки. Я більше нічого не відчувала.
Ні болю. Hi смутку. Hi страху. З останніх сил чіплялася за іскру спротиву, яка й досі була всередині.
— Не здавайся, — казала я собі. — Ти потрібна своїй подрузі.
Мої повіки заплющилися. І тоді я зробила те, чого ніколи раніше не робила, — я молилася. До Кліодни, через яку втрапила в цю халепу.
— Я знаю, що всі ми повинні завжди бути вдячними за свої дари, — тихо промовила я. — І також знаю, що я все псувала. Але якщо ти мене чуєш: я зараз у скруті й потребую твоєї допомоги. Будь ласка, Кліодно. Чи будь-хто інший з Туата де Дананн, хто може мене почути. Мені дуже потрібна допомога, щоб урятувати свою подругу. Тож якщо у вас є якісь заклинання, що допомогли б мені вибратися із цієї ситуації, я буду безмежно вдячна.
Нічого не сталося. Лози не розслабилися, і мій розум залишався затуманеним. Я примружила очі, бо вони знову почали пекти. Плакати тепер здавалося марною тратою сил.
Це вперше я була зовсім сама. Усе життя я росла під захистом. Спершу були батьки, потім лицарі, які служили моїй родині. Ніколи не було жодної небезпеки, від якої мені доводилося б захищатися самій. Ну що ж, тепер цей час настав. Я мусила якось звільнитися. І якщо боги не почують мене, доведеться робити це самотужки.
Я заплющила очі й згадала все, чого навчилася за останні кілька тижнів. Згадала, як Ділан заохочував мене бути вірною своїм почуттям. Як він казав мені, що потрібно прийняти свої почуття, щоб бути в гармонії зі своїм даром. Це повністю суперечило тому, що втовкмачувала мені мама від самого дитинства. Але мама також вірила, що я, як і вона, маю магію життя.
Це було не так. Я знала, що це було розчаруванням для неї, а також що моє майбутнє було невизначеним, оскільки я не мала впевненості, що зможу стати маминою наступницею в Раді. Але тієї миті... я чітко відчула, що Ділан мав рацію. Щось із того, що він сказав, промайнуло в моїй голові.
Мамина сила показує мені, що конфлікти не обов’язково повинні закінчуватися трагедією, але варто боротися за перемогу. Вона також показує мені, що не все безнадійно і що навіть із майже критичної ситуації є вихід. Треба тільки наважитися ним скористатися.
Я маю залишатися вірною собі. Так, насамперед ця магія привела мене в цю ситуацію. Але завдяки їй я змогла врятувати Ділана. Завдяки їй я стала кращою. А ще вона заклала підґрунтя моєї дружби з Кенною та Мерфі. Якби не моя магія, я б і досі жила тим самим життям, що й на початку навчального року. З дружбою, у справжності якої тепер сумнівалася. Стосунками, які не витримали б жодних труднощів. І з постійним наслідуванням мами, що тепер здавалося мені абсолютно неправильним.
Я більше не та людина, якою була на початку навчального року. Я ще не знала, куди мене приведе цей шлях... утім, відмовлялася дозволити йому закінчитися тут. Я довго боролася із цим, але тепер зрозуміла, ким я була.
Я, Зої Кінґ, золота донечка Калліопе Кінґ, — банші. І настав час прийняти свою магію.