Страница 91 из 103
30
Поки я дісталася до Віолет, то знову замерзла. Була середина ночі, але я вже давно перетнула ту межу, коли мене хвилювала комендантська година чи будь-які інші правила. Я ледь встигла постукати, як вона відчинила двері й міцно обійняла мене.
— Мені дуже жаль, Зої, — сказала вона.
В очах знову запекло. По-перше, через Бо, а по-друге, через те, що сталося з Діланом. Віолет обійняла мене на мить, а потім відпустила, взяла мою куртку й провела до своєї кімнати. Хай би коли ти зайшла до її кімнати, там завжди пахло квітами, що, втім, не було дивно, адже навколо стільки рослин. Горщики з квітами стояли на підвіконні, на підлозі біля письмового столу, навіть на тумбочці біля ліжка були три менші вазони. Я впізнала один із них, бо ми разом розмалювали його сердечками й крапочками.
— Тримай, — сказала Віолет, простягуючи мені горнятко чаю, з якого йшла пара.
Я взяла його в холодні руки й сіла на маленький диванчик біля стіни між письмовим столом і ліжком.
Віолет поставила тарілку з купою шоколаду на журнальний столик із декоративними книжками та вазою. Я кивнула на неї.
— Ти не перебільшувала, — пожартувала я.
Вона сумно всміхнулася мені.
— Це було єдине, що я могла зробити. Але зараз розповідай. Що трапилося?
Я вкусила себе за внутрішню частину щоки. Потім подмухала на чай і зробила ковток, щоб потягнути час. Утім, розуміла, що сенсу в цьому мало. Навіть якби Віолет дізналася, що Бо кинув мене, за тридев’ять земель, то весь Еверфолл, напевно, знав би про це ще до світанку. Мій мобільний телефон коротко дзеленькнув, сповіщаючи, що надійшло повідомлення, але я проігнорувала його. Напевно, це був хтось інший, хто розпитував про Бо, а мені зараз було не до того.
— Я не дуже хочу про це говорити. У будь-якому разі наші стосунки закінчилися.
Я змахнула сльози, але не змогла з ними впоратися. Віолет сіла поруч зі мною на диван і обійняла мене. Вона ніжно гладила мене по спині, поки я плакала.
— Ніколи б не подумала, що так багато може змінитися за такий короткий період. Я бачила, що він був трохи дивним і не наважувався поцілувати мене й усе таке... але ж не те, що я здаюся йому відверто огидною.
— Не можу навіть уявити, — тихо сказала Віолет.
— Він сказав, що не побажав би моєї магії навіть своєму найлютішому ворогові.
Віолет різко вдихнула.
— Це неможливо.
— А потім сказав, що не хотів зробити мені боляче.
— Він зовсім божевільний. Я наб’ю йому пику, щойно побачу.
— Я також дещо почула на вечірці у Крі.
Я переповіла їй те, що Орла та її подруга обговорювали біля туалету. Віолет витріщила очі.
— Що? Звучить так, ніби вона вже давно до нього залицяється.
Я шморгнула носом.
— Так і є. Думаєш... думаєш, між ними щось було? Маю на увазі, у мене за спиною.
Подруга відразу ж похитала головою.
— Ні, не думаю. Бо ж голову втрачав від тебе.
Я помітила, що вона сказала це в минулому часі. Але, мабуть, так воно й було. Бо нетямився від мене. А тепер ні. Водночас я відчувала провину за те, що поцілувала Ділана. Це було чудово, але я також запитувала себе, чи не стала від цього поганою людиною. Зрештою, щойно минуло декілька годин відтоді, як мене кинув хлопець. Окрім того, цей вчинок був несправедливим стосовно Ділана, це було просто неправильно. З очей у мене полилися сльози. Я витерла їх тильним боком долоні. Віолет узяла коробку із серветками з купи декоративних книжок на журнальному столику й простягнула мені. Я витягла одну й витерла нею щоки. Потім висякалася і вирішила, що шоколад мені таки сподобався. Далі мій погляд упав на книжки, що лежали поруч. Ті, які я вважала лише декорацією. На трохи потріпаному корінці однієї з коричневих обкладинок золотими літерами було написано «Клинки долі».
Я затамувала подих. Глянула ще раз. Моргнула.
Жодних сумнівів. Це був примірник книжки, яку ми шукали стільки часу.
— Звідки в тебе ця книжка? — запитала я, потягнувшись по неї.
— Ця? Від мами.
Я розгорнула обкладинку, мої думки відразу ж повернулися до меча Нуада, коли з книжки випала біла картка. Я підняла її, і напис на ній привернув мою увагу.
«Я нічого не розкажу, даю слово. Дякую за чудовий вечір, Віолет. — Фінн»
Прочитавши це, я завмерла. Усі мої м’язи напружилися, а я намагалася зрозуміти те, що було переді мною. У роті пересохло, а запаморочення, здавалося, хотіло заволодіти мною, але я чимдуж боролася з ним. Я вхопилася за спинку дивана, а другою рукою тримала картку.
— Що це? — різко запитала.
Віолет вихопила картку в мене з рук. Її шия повністю почервоніла.
— Нічого.
— Не бреши мені, — сказала я тремтячим голосом.
Потім я підняла книжку.
— Ця книжка зникла з бібліотеки. Останнім її брав Фінн Томпсон. Чому вона у твоїй кімнаті?
Віолет облизала губи і, здавалося, добирала слова. Й не добрала. Вона прочистила горло та підняла руки, щоб закласти волосся за вуха, її рухи здалися мені ривками, майже механічними. Моє серце билося десь у вухах.
— Слухай, це не те, що ти думаєш, — зрештою наполегливо мовила вона.
Я моргнула, згадавши листівку в кімнаті Фінна з відбитком поцілунку на ній. Тепер, коли шматочки головоломки стали на свої місця, я зрозуміла, що це, мабуть, Віолет зробила Фінну велику послугу. Віолет, яка... мала якийсь стосунок до меча Нуада. І яка, очевидно, тримала все це в таємниці від мене та всіх інших.
— Що ти зробила? — прошепотіла я, відступаючи від неї. — Що ти зробила з Фінном?
Віолет якусь мить в агонії дивилася на мене. Потім затулила обличчя руками. На секунду здалося, що вона зараз заплаче. Але коли вона знову підняла обличчя, я зрозуміла, що вона тихо сміялася.
— Матінко, бачила б ти себе. Просто неймовірно.
Усі мої тривожні дзвіночки спрацювали. Я підскочила, та Віолет була спритнішою. Вона пробурмотіла щось нерозбірливим співом — заклинання, яке вона робила незліченну кількість разів при мені, і наступної миті щось обхопило мої зап’ястя. Мене повалили на землю та вдарили по потилиці з такою силою, що від удару перед очима затанцювали чорні плями. Я моргнула кілька разів, повернула голову вбік і зрозуміла, що рослини на підвіконні Віолет ожили. Колючі ліани обвилися навколо моїх зап’ясть. Із моєї шкіри сочилися краплі крові, але я не відчувала болю через шок від того, що відбулося. Через усвідомлення, яке поступово проникало в мене.
Ві нависла наді мною. Червоні плями вкривали її щоки, а погляд був майже вимученим.