Страница 9 из 103
— Я ж сказала, що погано почувалася. Мабуть, захворіла.
Цілитель похитав головою.
— Ви не захворіли. Ваша магія прокинулася. Дуже раптово й потужно.
Цього не могло бути.
— Ви точно помилилися. Я нащадок Кліодни. Усі члени моєї родини наділені магією зцілення. Вона поєднує життя, грацію та черпає свою силу в природі й усьому, що навколо. Вчорашні події не можуть бути пов’язаними з магією.
— Я відчула, як мій голос стає вищим і водночас хрипкішим. У кожному слові було відчутно паніку. Мої руки почали тремтіти, і я міцно схопилася за ковдру на своїх колінах.
Цілитель Шиган поклав долоню на мою тремтячу руку. Я побачила в його очах щось схоже на співчуття, і це було настільки незвично для нього, що мене охопила ще більша паніка.
— Я знаю, до якого родоводу ви належите. Також знаю, в якому домі ви навчаєтеся, як у вашій родині проявлялася магія, а ще ваш розклад занять — я переглянув вашу справу.
— Тоді ви також знаєте, що це неможливо. Це просто неможливо.
— Зої, — наполегливо промовив цілитель, досі тримаючи мою руку.
Раптом його погляд став таким серйозним, що я зрозуміла: зараз він скаже те, що повністю переверне моє життя.
— Хлопця, на якого ви вчора ввечері дивилися на балу, звали Фінн Томпсон. І ви не випадково почали кричати, коли побачили його. Невдовзі після цього Фінн помер.
Слова цілителя крутилися в моїй голові, і хоча я розуміла їхній зміст, водночас не могла повністю їх сприйняти. Але він іще не закінчив.
— Я розумію, є висока ймовірність, що ви успадкували дар своєї матері. Але те, що трапилося минулої ночі, доводить: у вас дрімала інша магія.
Я виснажено глянула на цілителя Шигана й похитала головою. Я мовчки благала його не говорити далі. Але він був безжалісним.
— Крики, які ви вчора видавали, називають голосінням. Розбиті люстри та вікна в залі показали, в чому полягає ваша справжня сила. Те, що Фінн Томпсон незабаром після цього знепритомнів, підтвердило наше припущення.
«Будь ласка, ні», — благала я мовчки й заплющила очі.
«Будь ласка, ні, будь ласка».
Я почувалася жахливо весь вечір. Я боялася, тремтіла й була сама не своя. Це не мало нічого спільного з магією. Це не могла бути та сила, якої я так прагнула.
— Дар Кліодни полягав не лише в красі, любові чи зціленні. Вона була відомою також іншим. І ви, безумовно, знаєте чим.
Я панічно похитала головою, адже зрозуміла, до чого він веде. Я не хотіла цього чути. Він не мав цього вимовляти. Проте цілитель Шиган був безжалісним.
— Кліодну також називали королевою банші. Ця магія нині не дуже поширена, але здається, що вас особисто благословила богиня, — сказав цілитель Шиган своїм спокійним, урівноваженим голосом, натомість у мене всередині все зламалося.
— Ви — банші.
Моє життя виявилося суцільною брехнею.
Сімнадцять років мені втовкмачували, що це лише питання часу, коли магія моєї родини проявиться в мені. Що моя родина була прямими нащадками Кліодни, і ми мали велике щастя належати до родин Ради, тож мали особливий статус у світі Дану. Рада підтримувала баланс у нашому світі, зберігала стародавні знання та гарантувала нашу безпеку, захищаючи від загроз. Тільки наймогутніші спадкоємці Туата де Дананн належали до родин Ради, і лише завдяки їм ми сьогодні могли спокійно навчатися, не турбуючись про те, що будь-якої миті нас можуть атакувати Фомори — злісний, але теж стародавній народ.
Без Ради, ймовірно, досі тривала б війна між Туата де Дананн і Фоморами. І я була однією з тих, хто мав працювати в цій Раді. Справді мала.
Тепер нічого не залишилося від цієї обіцянки.
Я сиділа у вітальні свого батьківського дому й тягнула за нитку, що вибилася зі швів на дивані. Я натягнула її і почала намотувати собі на палець. Згодом підвела голову й подивилася на свою матір, яка сиділа навпроти на іншому старовинному диванчику і до цього моменту не промовила й слова.
Наступні дні я була звільнена від занять. Після того, як моя мама дізналася про інцидент, вона надіслала шофера до академії, щоб він доправив мене з Коннемари до Скіберіна. Дорога до графства Корк зайняла приблизно п’ять із половиною годин. П’ять із половиною годин, протягом яких я ламала голову над тим, що чекає на мене вдома, і протягом яких надіслала незліченну кількість повідомлень Бо та Віолет, які залишилися без відповіді. Я дуже хотіла знати, що відбувається в академії тепер, коли стало відомо, що хлопець помер. Але, схоже, мої друзі наразі не знайшли для мене часу.
Тепер я перебувала в маєтку, де виросла. Усе в ньому здавалося мені фальшивим. Тріск вогню в каміні, тепло якого не доходило до мене. Блискучі парчеві шпалери, вигляд яких мав би бути мені знайомим. Лицарі, які стояли з обох боків входу до вітальні й нагадували мені, що як член високопоставленої сім’ї я маю завжди бути напоготові. І, нарешті, сімейний портрет, на якому були зображені мама, молодша сестра та брат. Картина написана олією три роки тому. Тоді мені було чотирнадцять, моєму братові Коді одинадцять, а нашій маленькій сестричці Мейв лише дев’ять.
Зараз нам сімнадцять, чотирнадцять і дванадцять років, і цієї миті я хотіла б не сидіти тут наодинці з мамою, а сховатися в кімнаті Мейв або Коді. Вони не могли дочекатися, коли нарешті, у п’ятнадцять років, потраплять до академії Еверфолл, тому щоразу, коли я відвідувала маєток, мусила розповідати нову інформацію. Коді навіть уже створив акаунт у соціальній мережі академії, щоб отримувати всі оновлення та інформаційні розсилання. Він хотів бути якомога краще підготовленим до свого вступу наступного року.
На жаль, цей час іще не настав. Поки що, до вступу в академію Еверфолл, як і я колись, вони відвідували звичайну школу для смертних. Це означало, що я залишилася наодинці з мамою. Але, хоча моя мати була зі мною в одній кімнаті, я почувалася, ніби її тут немає.
Її погляд був відсутнім, утім, це можна було зрозуміти лише після довгого перебування з нею, розгледівши під маскою досконалості. Її біляве волосся, що спадало до плечей, було ідеально укладеним, а макіяж настільки бездоганно нанесений, що не можна було побачити жодної пори. Хоча я вже була тут, напевно, двадцять хвилин, вона, крім привітання, не сказала мені жодного слова, що тільки посилювало моє занепокоєння. Я і так почувалася жахливо неповноцінною. Здавалося, я її розчарувала, хоча й не винна, що в мені пробудився неправильний дар. Єдине, чого я прагнула, — це міцних обіймів. Але сім’я Кінґ ніколи не проявляла такої схильності. Звісно ж, моя мати не зробить цього зараз.