Страница 10 из 103
— Коли ти планувала мені сказати? — запитала я, коли тиша стала нестерпною.
Моє горло досі боліло, але я не показувала цього.
«Не дозволяй нікому побачити твої емоції, коли тобі боляче. Ти — жінка, і це може обернутися проти тебе», —
її слова звучали в моїй голові. Я трималася за них.
Мама схрестила ноги й подивилася мені в очі, не змінюючи виразу обличчя.
— У нашій сім’ї ніколи не було банші. Чесно кажучи, я сумніваюся в здоровому глузді колегії академії. Якби твій батько про це дізнався... — Вона не закінчила речення.
Образи батька заполонили мої думки, і я важко ковтнула. Хоча його не було на сімейному портреті над каміном, усе ж я досі зберігала спогади про нього. Мейв і я успадкували світле волосся нашої матері, тільки в Коді воно було чорним — від батька. Але принаймні в мене були зелені очі, як у тата. Я згадувала його обійми, сміх і те, як атмосфера ставала помітно світлішою, коли він входив до кімнати. Мій батько не був нащадком Туата де Дананн, але належав до частини Посвячених. Так називали тих, хто знав про сили Дану. Батько помер невдовзі після народження Мейв. Мені тоді було п’ять років, і я не зовсім розуміла, що трапилося. Зі мною залишилися лише спогади про батька, частково власні, а частково отримані від слуг та дідуся, які завжди розповідали мені та моїм братові й сестрі історії про нашого батька.
Моя мати стала жорсткішою після його смерті, а її маска — більш непроникною. Казали, що тільки нашому батькові вдавалося пробудити в неї осяйну усмішку. Після того як він загинув в аварії, ніхто більше не зміг цього зробити.
Вона була одержима ідеєю зробити мене своєю наступницею. Одного дня я мала посісти її місце емісара в Раді, перебравши всі нескінченні обов’язки.
Більшість із них були секретними, й тільки ті, хто присягав Раді, були посвячені в них. Але я знала, якою напруженою була мама протягом мого дитинства і як часто поверталася з місій пораненою. Іноді ці поранення були зовнішніми: порізи, які швидко загоювалися, чи кілька бляклих синців. Гіршими були внутрішні травми. Мама добре вміла приховувати свої почуття, однак цей її жахливо порожній погляд іноді розповідав мені більше, ніж сльози. Я знала, що Рада гарантує нашу безпеку, хоча й розуміла: ціна за це іноді була надто високою і не кожну рану можна зцілити за допомогою магії.
Скільки себе пам’ятаю, мама намагалася залучити мене до всіх справ, до яких лише могла. Вона хотіла виховати мене гідною наступницею, і тиск, який супроводжував це, іноді буквально перехоплював дух, але я змирилася із цим. Я хотіла, щоб мама пишалася мною. І знала, що спадщина, яка мені дісталася, неймовірно важлива.
Зараз здавалося, ніби уламки цього майбутнього лежали біля моїх ніг.
Реакція мами була схожа на мою. Вона не хотіла цього визнавати. Її золота, ідеальна донечка насправді банші.
— Що мені тепер робити?
У моїх пошепки промовлених словах було відчутно всю відчайдушність останніх годин. Я почувалася самотньою, безсилою і шукала допомоги у своєї матері, адже вона завжди знала відповіді на всі запитання. Я хотіла зачепитися за її силу, оскільки бракувало власної.
Минуло кілька секунд. Потім іще кілька. Коли вона не відповіла навіть за більш ніж дві хвилини, я відчула, що у шлунку почало розливатися тепло. Мій погляд ковзнув від матері до наших антикварних ваз із декоративними квітковими розписами, які я із задоволенням зняла б із каміна і жбурнула об найближчу стіну.
Злість —
байдуже усвідомила я. Емоція, яка здавалася мені майже чужою. Тому що, скільки себе пам’ятаю, її завжди пригнічували в зародку. Злість не підходила репутації стриманих, завжди зібраних Кінґів. Вона точно не була тією емоцією, яка підходила для Ради, що тримала наш світ у рівновазі завдяки мудрим, чітко продуманим рішенням.
— Ми щось придумаємо.
Я обернулася. Я вже майже не очікувала відповіді. Погляд моєї матері був серйозним і непохитним. Саме такий вигляд вона завжди мала, коли віддавала накази телефоном. Тільки я підозрювала, що впертість, яку вона повсякчас проявляла в Раді, цього разу, найімовірніше, не допоможе. Бо були правила й закони — і саме моя мама мала б знати про це.
— Що саме? — запитала я. — Ти хочеш подати до суду на школу? Ти не можеш цього зробити. Якщо... — Мені довелося трохи відкашлятися, і я здригнулася від болю. Моє горло досі пекло вогнем. — Якщо я справді наділена цим смертельним даром, то мене чекає лише один шлях, і тобі це відомо.
Хоча непроникна маска приховувала її обличчя, в очах мами щось спалахнуло. Протиріччя. Вона не хотіла прийняти цього шляху для мене. Водночас їй доводилося усвідомлювати, що я мала рацію. Банші існували з певною метою.
— Я не дозволю, щоб тебе віддали служити іншій родині.
Її слова не передбачали заперечень. І все-таки я боялася, що в цій ситуації моя мати не зможе досягнути свого.
Вона не зможе змінити правила лише тому, що я її донька. У нашому світі банші виконували певну функцію, як і нащадки Нуада, Аїрмед або Луга. їхній дар був рідкісним і цінним, а тому їх готували лише задля служіння родинам Ради, щоб забезпечити їхнє виживання за будь-яку ціну.
Банші зазвичай отримували плату за те, що цілодобово працювали в родинах Ради, оскільки вони часто ставали об’єктами політично мотивованих нападів. Для захисту родин Ради насамперед наймали лицарів Дану — своєрідних охоронців, які з давніх-давен воювали за наших. Якщо вони зазнавали поразки, банші вважали останньою лінією оборони. Хоча їхня магія полягала головно в передбаченні жахливих, смертельних подій, їх також тренували, щоб у разі потреби вони могли застосовувати свої сили в бою.
У нашій сім’ї теж упродовж багатьох десятиліть працювала банші. Її звали Еудора, вона була дуже старою, на мою думку, трохи моторошною і працювала ще на моїх бабусю та дідуся. У моєму житті було три випадки, коли вона передбачала смерть когось із членів нашої сім’ї. Вперше це було незадовго до смерті мого батька, але я це дуже погано пам’ятаю. Іншим разом хтось хотів убити мою матір. І останнього разу це сталося перед тим, як мій брат потрапив в автомобільну аварію. За кілька годин до кожної із цих подій Еудора поводилася дивно, а потім починала кричати так голосно, що всі крихкі предмети в радіусі кількох метрів розбивалися на друзки. Крім того, в неї були видіння, іноді конкретні, а іноді дуже розмиті. Завдання лицарів нашої родини полягало в тому, щоб з’ясувати, коли і як станеться нещастя. Завдяки Еудорі моя родина щоразу знала, що на нас чекає.