Страница 80 из 103
26
Я була не зовсім при тямі, але чула, що відбувалося навколо. Хтось ходив туди-сюди. Клацнули двері, потім почувся звук крана. Трохи згодом хтось підійшов до мене. Раптом мені на лоб поклали холодну тканину. Моя шкіра, яка, здавалося, досі горіла, буквально зітхнула з полегшенням.
Кілька разів я кліпнула. Кімната була залита м’яким світлом приліжкової лампи. Ділан сидів у кріслі біля ліжка, на якому я лежала, й дивився на мене. Я різко сіла, мокра ганчірка впала з мого лоба на коліна, миттю залишивши мокру пляму. В голові запаморочилося, і я перекинулася набік, вдарившись головою об стіну.
— Ой, — пробурмотіла, спираючись на стіну, щоб знову підвестися.
Здавалося, що світ знову загорнули у вату. Моє серцебиття заспокоїлося, воно було рівним. Тільки моя шкіра мов натягнулася, наче я годинами перебувала під гарячим душем. Я взяла ганчірку між долонь і потерла нею тильний бік однієї руки, а потім другої.
— Як довго я була непритомна? — запитала за декілька секунд, не в змозі дивитися на Ділана.
— Не більш ніж п’ять хвилин.
Я все ще охолоджувала шкіру. Потім поклала тканину на дерев’яну тумбочку, заклала волосся за вуха й перекинула ноги через край ліжка. На мить світ закрутився, і я знову кілька разів моргнула.
— Що ти робиш? — тихо запитав Ділан.
— Вже йду, — відповіла я і збиралася встати, коли він присунув стілець так близько до ліжка, що ми майже торкнулися колінами одне одного.
Я втупилася в його чорні штани.
— Зої, — щось у цьому тоні спонукало подивитися йому в обличчя, але я не могла змусити себе зробити це.
— Розкажи, що сталося.
Я потерла чоло. Ще вчора ввечері була неймовірно шокована припущенням, що Ділан міг бути винуватцем, а тепер була просто збентежена тим вибухом магії, який напав на мене, коли поцілувала Бо. Я не знала, що це означало, і мій розум досі був затуманений алкоголем. Однак крізь туман я знову побачила образ Ділана, який звинувачував мене в тому, що я його обдурила.
— Ти думаєш, що я прикидаюся, — мій язик, здавалося, прилип до піднебіння, і я з усіх сил намагалася вимовити слова.
— А ти думаєш, що я вбивця.
Тепер я мусила подивитися на нього. Його темний погляд зустрівся з моїм, і раптом моє серце закалатало десь під горлом. Я помітила в Парку щось таке, чого ніколи раніше не зауважувала: за гнівом ховалася іскра болю. Очевидно, Діланові було боляче, що ми запідозрили його. І що я зрадила його та нишпорила в особистих речах. Сама того не бажаючи, я завдала йому болю.
— Це не так, — слова самі зірвалися з моїх вуст.
Він кліпнув. Потім злегка нахилив голову набік.
— Уранці здавалося зовсім інакше.
— Сьогодні вранці я знайшла у твоєму рюкзаку бругмансію. Ця рослина отруйна. Якщо прийняти неправильну дозу, це може призвести до смерті...
— Я це знаю і мої клієнти теж, тому не продаю нікому надто великої дози. Саме стільки, щоб добре провести час.
— Але навіщо?
Він трохи завагався.
— Тому що мені потрібні гроші. І так, іноді я роблю не зовсім правильні вчинки, однак смертельно отруїти когось — це не один із них.
Я дивилася в Діланові темні очі й прислухалася до себе, хоча в цьому вже не було потреби. У глибині душі я відчувала, що він каже правду.
Тепер я була впевнена, що Парк не винен. Адже моя магія кричала: хтось у небезпеці, і вона привела мене сюди, до нього. Хтось хоче вбити його незабаром. І якщо він був тим, по кого злочинець прийде наступним, то сам він не міг бути злочинцем. Окрім того, в усіх тих статтях і на уроках провидіння завжди казали, що треба довіряти своїй інтуїції, особливо якщо ти обдарований магією на кшталт моєї. А я довіряла інтуїції. І вона... вона підказувала, що Ділан не винен. Я відчувала це глибоко всередині себе. Але ж було надто багато збігів. Вони, проте, схиляли до думки, ніби хтось підлаштовував усе, щоб виставити хлопця винуватим. І я зрозуміла ще дещо. Те, чого ніколи не хотіла говорити вголос і що просто вирвалося через мій ослаблений алкоголем язик.
— Дуже рада, що це був не ти, — прошепотіла я. Ця правда потрясла мене, і його, мабуть, теж.
Злість повністю зникла з його очей. Уся жорстокість покинула Діланове обличчя, залишився лише біль від усвідомлення того, у чому я його звинуватила. Тепер саме він відвів погляд. Але було вже запізно. Він намагався приховати біль, одначе я бачила, як важко йому це вдавалося. Я посунулася вперед, до краю ліжка, поки мої коліна не торкнулися його.
— Ділане, — мій голос був не більш ніж хрипким шепотом.
Він майже непомітно похитав головою. Мабуть, не хотів, щоб я бачила його біль. Але минулого тижня просив мене відкрито показати йому свої почуття. Тепер була його черга. Водночас я добре усвідомлювала, що саме я, найімовірніше, розбудила в ньому болісні спогади. Я не хотіла цього. Тож мала допомогти йому усвідомити це.
Перш ніж зрозуміла, що роблю, я простягнула до нього руку. Ніжно відкинула волосся з його чола. Він закам’янів від мого дотику і знову підвів очі.
Я відкашлялася.
— Пробач мені, — сказала.
Відповіді не було. Я вже збиралася опустити руку, коли він зімкнув пальці навколо мого зап’ястя, ніби хотів утримати його на місці. Я повторила рух і провела пальцями по його волоссю. Ділан відпустив моє зап’ястя і заплющив очі. Повільно його обличчя розслабилося.
— Я не хотіла зробити тобі боляче.
Він глибоко вдихнув, коли я знову провела рукою по його волоссю. Воно було напрочуд м’яким, і я чомусь не могла зупинитися. Не хотіла, щоб він знову надівав свою броню.
— Мені не подобається, що ти здатна звинуватити мене в убивстві, — голос у нього звучав так само грубо, як і мій.
Діланові слова та їх значення крутилися в моїй голові.
— Знаєш, це нормально іноді щось відчувати.
Я мала на увазі те, що він сказав мені в медпункті.
Тепер Парк розплющив очі й скептично поглянув на мене.
— Але ці почуття були жахливими.
— Тому що вони означають, що ти турбуєшся про мене, — промовила я і повільно опустила руку.
Він скривився, наче вкусив лимон.
— Я теж про тебе турбуюся. Тому засмутилася, коли... — я залишила речення обірваним.
— Коли звинуватила мене в убивстві? — підказав Ділан, і я ледь втрималася, щоб не закотити очі.
— Я лиш хочу сказати, що це нормально. Ми просто... друзі. Друзі можуть завдати одне одному болю.
Ділан насупив брови.
— У мене немає друзів.
— Чому? — запитала я.
Він на мить завагався.
— Тому що я можу дозволити собі робити тільки те, що не має сенсу.