Страница 79 из 103
Аж поки настрій раптово не змінився. Крижаний жах пронизав мене, паралізувавши кінцівки й перевернувши все в мені догори дриґом. Я скривилася від болю й учепилася пальцями в сорочку Бо. Він не припиняв цілувати мене і, здавалося, не помічав моєї зміни. Глибоко всередині мене щось загуло, піднімаючись усе вище, я почала задихатися.
Відірвалася від губ Бо і притулилася до нього. Тоді вдихнула. Щось було не так. Щось було зовсім, зовсім не так.
Кров сильно прилила до моїх вен, а під шкіру, здавалося, просочилася кислота. Моя інтуїція увімкнулася, а я до цього часу вже зрозуміла, що це означає.
«Моя магія», — усвідомила я.
Моя магія прокинулася. І вона голосно кричала до мене.
Я кліпнула і якусь мить не могла нормально бачити. Світ, здавалося, розпливався в мішанину кольорів. Глянула на Бо і затамувала подих, боячись, що він втратить усі кольори. Але він мав абсолютно нормальний вигляд. Натомість моя магія забила на сполох по-іншому. Я похитала головою, не знаючи, що робити.
— Зої, що... — почав Бо, однак я не почула закінчення речення.
Моя магія кричала, що Бо в небезпеці. Я не могла пояснити чому, адже в цей момент він просто тримав мене, а щойно цілував до безтями. Але я впізнала це відчуття. Воно виникало в ніч балу. Було в бібліотеці. А зараз... зараз магія переповнювала мене так само. Ніби мало статися щось жахливе. Та я не могла зрозуміти, що саме. Я відвернулася і спробувала зосередитися на інших гостях на вечірці, проте в голові було туманно. Лише усвідомлення того, що щось причаїлося.
Небезпека.
Небезпека.
Небезпека.
Усе всередині мене кричало, наче гучна сирена, що заглушує все навколо. Воно закликало мене тримати дистанцію. Я відступила від Бо й наштовхнулася на когось спиною.
— Золотце, — сказав Бо, нахмуривши брови. — Що таке?
Здавалося, наче моя шкіра горить. Мені треба було забиратися звідси. І дуже, дуже швидко.
— Я... вибач, — прохрипіла, — мушу йти.
Потім розвернулася й побігла. Пробралася крізь групки людей і, хитаючись, вийшла в коридор. Хтось покликав мене на ім’я, але я почула його тільки приглушено. Крик магії заглушив усе, і я затулила вуха руками. Це не допомогло, всередині все горіло, і я не могла цього контролювати.
Наступні кілька хвилин минули в заціпенінні. Я нічого не чула. Нічого не бачила. Ноги несли мене самі, я хиталася і йшла вперед, мовби мене обмотали мотузкою, тягнучи в певному напрямку. Десь далеко відчувала, що мені стає холодно, а трохи згодом знову тепло. Щось усередині тягнуло мене вперед, хоча я ледве могла переставляти ноги. Моя магія гнала мене вперед, і я корилася їй, іншого вибору не було. Вона захопила все всередині, боролася, кричала й катувала мене, а я ледве могла дихати.
У якийсь момент я зупинилася. Кліпнула, побачивши номер кімнати. Наче із власної волі підняла руку й постукала. Ніхто не відповів. Але я не здавалася. Я стукала у двері знову й знову, досі відчуваючи, що небезпека дихає мені в потилицю. Раптом почула, як хтось за ними вилаявся. Нарешті двері відчинилися. Полум’я всередині мене стало сильнішим, магія проявилася криком, і мене охопило короткочасне полегшення.
— Думаю, ти скоро помреш, — задихаючись, промовила я.
Це було все, що я змогла вимовити, перш ніж перечепилася через поріг і впала. Останнє, що почула, то як Ділан покликав мене на ім’я.